На травнево-великодні свята ми з дружиною провели чудову мандрівну відпустку в Албанії. По приїзді переглядав фотографії і відчув потребу поділитись фактами, нашими спостереженнями і оцінками.
В Тирану тепер літають дешеві літаки з Києва, Львова, Запоріжжя і звідкись ще, а туроператор робить дешеві пакетні тури, тому, напевно, багато хто з читачів туди захоче поїхати чи вже намітив собі цей напрямок. Нотатки мої в основному з приводу того, що мене цікавить професійно: інфраструктури, транспорту, доступності і практичних речей, ну, і трохи місцевих звичаїв.
Борти в авіакомпанії SkyUp приємні, нові боїнги, і компоновка салону така, що є багато простору для ніг, що особливо оцінять пасажири зі зростом понад 180 см. (Дякую!). Але є й мінуси. Як потім виявилось, ми летіли першим рейсом “Київ – Тирана”, тому по прильоту нашому борту влаштували арку з води, біля трапа вручали троянди і цукерки, стояли якісь дядьки-міністри в костюмах, знімальні групи національного телебачення… А от екіпаж літака навіть не спромігся донести цю цікаву інформацію до нас, перших пасажирів нового рейсу, і ми були ошелешені “церемонією”, не розуміючи, що це все таке і чому. Відзначу, що хтось з пілотів того рейсу щось бурмотів мимо мікрофона, створюючи білий шум замість донесення інформації. А от пілот зворотного рейсу говорив вже чітко в мікрофон, його було добре чутно, хоча ніс він при цьому нісенітниці. Він заявив, що ми летимо зараз над Албанією, а далі курс лежить через Македонію, Болгарію й Румунію, хоча я бачив на GPS, що ми в цей час вже летіли над Чорногорією і далі курс наш був через Сербію. Може, комусь це все одно, але мені як людині, яка любить і географію, і авіацію, неприємно, що пілоти мені кажуть відверту неправду. SkyUp, попрацюйте над бортовою комунікацією, будь ласка!
Отже, долетіли в Тирану, в аеропорту все швидко, навіть не ставлять штампа в паспорті. В’їзд до країни вільний, потрібен тільки паспорт (біометричний), ніяких документів стосовно ковіду чи вимог ізоляції немає. Аеропорт компактний і добре організований, одразу при виході лінійка легальних жовтих таксі, ціна до центру Тирани 2500 леке, тобто близько 20 євро. Якщо їхати назад на міському електротаксі, то вийде десь вдвічі дешевше. Убера, Болта і Уклона немає.
До речі, про гроші. Ми зняли готівку в банкоматі по прильоті, але виявилось, що всюди можна розраховуватися євро – як паперовими, так і металевими. Ми кілька разів так робили, коли леке закінчувалися. А от розрахунок пайпасом (картками) більш проблемний і рідкісний. Краще, як в Одесі, покладатись на готівку, бо до електронних технологій розрахунків Албанія та Одеса ще не еволюціонували. Навіть коли платіжний термінал десь є, ним можуть не вміти користуватись. Або він може не спрацьовувати. Або ще щось.
Їздили Албанією ми на автомобілі, який взяли напрокат у місцевій фірмі в центрі міста. Я не хотів брати в міжнародних компаній чи через сайти-агрегатори, хотів напряму у місцевих підприємців, щоб підтримати місцевий малий транспортний бізнес (бо й сам такий). І не пошкодував. Сервіс був адекватний, авто якісне, майже нове. Вартість 25-30 євро за добу. Простий контракт англмовою, чіткі зрозумілі правила (це вам не американські 20 сторінок дрібним шрифтом!). Депозит 200 євро в готівці, який потім повернули тими ж купюрами.
Дороги Албанії в доброму стані як в сенсі утримання (немає вибоїн, колій, великих тріщин), так і в сенсі проєктування. Значно кращі, ніж в Україні.
Деякі нові ділянки першої категорії (2+2 смуги без лівих поворотів) взагалі як в Італії, бо проєктувались і будувались вони здебільшого італійськими компаніями.
Хоча з огляду на прямолінійність і зв’язність мережі до України їм ще далеко. Між великими містами часто відсутні прямі маршрути, треба їхати літерою Z чи навіть U. Другорядним дорогам, які можна знайти на гуглі, краще не довіряти – це зазвичай ґрунтовки.
Ми потрапили на таку, хоч вона була жовта на гуглі і мала національний індекс SH, але це вузька (завширшки 3-5 метрів) кам’яно-ґрунтова сільська дорога, місцями – стара бруківка, щоправда, зі знаками навігації. Тряслися ми мальовничими хребтами і серпантинами години три, здолавши за цей час десь 45 км. Красиво було, цікаво було, пригода була. На дорозі були козли, вівці, качки і навіть перевернута черепаха, яка відчайдушно махала лапами й крутила головою (її ми акуратно поставили на ноги і в траву). Добре, що в нас була трохи висока автівка, бо на звичайній було б важко або й неможливо здолати цей маршрут. Водійські навички також потрібні не початкового рівня.
Згадав про Італію. Італія тут загалом домінує не тільки в інженерії, багато хто говорить слабкою італійською частіше, ніж англійською. З англійською – вона загалом працює в більших містах і в готелях-ресторанах, а в інших місцях доводиться спілкуватись мовою жестів або мішанкою з доречних італійських, іспанських, англійських і німецьких слів. З одним дядьком спілкувались примітивним німецько-англійським набором слів. З парою старших людей обмінялись російськими фразами. Албанська мова непідйомна, добре хоч зараз в них латинка! (В минулому у вжитку були і арабська, і кирилична абетки). Десь на шостий день мандрівки я нарешті вивчив своє перше і останнє місцеве слово “фалімендеріт!” (“дякую!”), і відтоді місцеві люди в кафешках і магазинах дуже раділи моїй неабиякій ерудиції.
Одна інтелігентна жіночка в сувенірному магазині впізнала в нас українців, сказала наприкінці шопінгу “дякую” і “до побачення”. Розповіла, що відрізняє на слух українську від польської і російської. Ми були раді. Взагалі, нас офіціанти кілька разів питали прямо, чи ми з України, що було незвично і приємно. Українці там стали звичними і, здається, бажаними гостями. Ми бачили наших кілька разів, поводяться вони там культурно, інтелігентно, так що велике прохання до вас – як будете їхати в Албанію, не псуйте цей імідж:)
Не можу оминути увагою албанську культуру поведінки в дорожньому русі – як водіїв авто, а в Тирані взагалі усіх – і піших, і вело, і мото, і на самокатах, і електромопедах (які тут в моді). Люди поводяться у вищому ступені недбало і безтурботно, тобто не дбають ні про інших, ні про про систему загалом. Сигнали світлофорів, розмітка і знаки мають рекомендаційний характер навіть більше, ніж в Києві. Тому в центрі Тирани перехрестя зі світлофорами в години пік “підрегульовуються” командами поліцейських (світлофор при цьому не вимикається), і навіть деякі кільця в пікові години стають поліцієрегульованими. Хоча поліцейські видаються тільки трохи менш безалаберними за водіїв.
Деякі водії в Албанії їздять зухвало і ризиковано, але таких відносно мало, менше, ніж у нас, і їхні дії, як на українське око, не шокуючі, навіть, можна сказати, помірковані. Не такі тут поширені висока швидкість чи обгони в закритих поворотах, як безтурботний дрібний пофігізм. Наприклад, залишити авто в другій смузі, щоб піти поїсти морозива. (Хоча за 10 метрів є порожнє і безкоштовне паркомісце!). Або просто стати посеред дороги, щоб когось почекати. Або запаркуватись прямо в межах кільця. Одного разу попереду нас їхав чувачок на 20-річному чорному мерседесі (тутешня класика), в невеликому місті зі статусом облцентру, в лівій смузі на бульварі формату 3+3, і тут він раптом загальмував перед зеброю, бо вулицю переходила жінка. Ми подумали – нічого собі, він її пропускає! Але ні – виявилось, що то його знайома і він зупинився з нею поговорити. Так вони стояли там та мило розмовляли, він – сидить в авто, авто при цьому стоїть в лівій смузі на зебрі, вона – стоїть на розділювачі. Я ще довго бачив їх в дзеркало. Цікаво, що такі дії не сприймаються як негативні щодо інших і ніхто на них не реагує, не біпкає і не нервує, а просто сумирно об’їжджає.
З інших прикладів: бачив в Тирані велосипедистів, які їдуть назустріч авторуху на 4-смуговому проспекті на червоний сигнал світлофора, при цьому два потоки повертають праворуч, а два інших – їдуть прямо. І теж ніхто не пікнув їм. Рівень толерантності до придуркуватої поведінки в Албанії дуже високий, в Києві чи Львові такої толерантності абсолютно немає, ми в цьому “значно більш” європейці чи американці. Ми в таких ситуаціях обурюємось, бібкаємо і нервуємо. Я теж на початку їм бібкав, але вони справді не розуміють моїх претензій, меседж не зчитується адресатом. Тому я на якийсь день перестав і бібкати, і навіть нервуватися. Просто об’їжджав, і все.
І останній нюанс про дорожню поведінку. В частині пріоритету проїзду звичаєве право (традиція) тут переважає над нормативним (закон). В нас теж так є, але не про пріоритет – в нас звичаєве право переважає в частині ременів безпеки, алкоголю, перевезення дітей, швидкості руху… А тут воно і про пріоритет також. Звичаєве право у сфері пріоритетності проїзду я багато років тому засвоїв за кермом прокатного авто в Неаполі, і логіка там така: якщо хтось перший “всунув” себе на траєкторію руху іншого, то той інший має надати перевагу цьому першому. При цьому дорожні знаки, “кільце головне”, чи інші пункти ПДР значення не мають. Іншими словами, коли ви їдете в Албанії і хтось (раптово для вас) всунув свій капот, бік авто, півмопеда або й цілий ровер на кільці чи перехресті попереду вашої машини, то тепер вже ВИ повинні пригальмувати і пропустити цю спритну людину. Момент упущено. Так само, якщо ви стоїте десь на перехресті й очікуєте, що вам повинні поступитися, але потік цього не робить, то ВИ повинні всунутися перед кимось, і тільки тоді настане ваше право проїзду.
Винятком є ситуації, коли швидкість настільки різна, що таке “висування” несе серйозний ризик зіткнення і шкоди “висуванцю” – в таких випадках вони не висуваються (бо в разі оформлення ДТП, я сподіваюсь, все-таки домінує право законодавче). І така манера пріоритетів теж спримається місцевими як норма, ніхто не сигналить, хоча мене це дуже дратувало, більше, ніж всі решта особливостей. Слід зазначити, що ця історія зі звичаєвим правом пріоритетності більш набридає у великих містах, як Тирана чи Вльора, в менших містечках і селах це не велика проблема, бо й трафіку там мало. Якщо коротко підсумувати, то останні 40 хвилин руху у Тирані були найбільш стресовими за усі 8 днів їзди по країні, які були дуже розслаблені і загалом приємні.
Згадаю і про велорух. Я чимало поїздив по Тирані на велосипеді, понад 50 км сумарно, і це справило на мене подвійне враження. Тирана, на диво, велосипедне місто, велосипедистів дуже багато, а велодоріжок – просто багато, і це плюс.
Зроблені вони зазвичай за “іспанським підходом”, коли замість смуги руху чи паркування облаштовується двостороння велодоріжка завширшки 2 м та буферна зона, на якій стоять фізичні обмежувачі (гнучкі стовпці). Мені загалом подобається це рішення, воно швидке для реалізації і комфортне для їзди. Однак здебільшого в Тирані ці нові доріжки не ув’язані між собою і найбільш складні перехрестя просто ПРОПУЩЕНІ. Доріжка раптом закінчується, а потім починається на іншому боці кільцевого 4-смугового перехрестя, ще й по діагоналі, і навіть той початок і не видно. Це був ще той стрес. (Я поставив за мету об’їхати всі велодоріжки у внутрішньому кільці Тирани, які вдасться знайти, в результаті проїхав десь вулиць 15, інколи по два рази). А от рекреаційна доріжка навколо міського озера – майже прекрасна, але теж з плануванням проблеми.
Загалом, з реалізацією інфраструктури (фізично) досить все добре, якість матеріалів, рівність укладки асфальту, пластикова розмітка, навіть освітлення велодоріжки в лісі (та, що біля озера)… Але прогалини і помилки в плануванні дуже помітні і дуже болючі, що свідчить про, знову ж таки, “безтурботність”, тільки тепер не водіїв, а посадових осіб мерії, які витрачають на це все гроші платників податків (І, як сказав нам обізнаний місцевий, проєкти робляться швидко і дорого не тільки з міркувань “суспільного блага”, а ще й для “додаткових” заробітків на корупції…). Коротше, мені інфраструктура Тирани і підходи місцевої мерії до її розвитку дуже нагадували ситуацію в іншій недоєвропейській столиці, місті-герої Києві. І світлофори там майже всі турецькі, з гірляндами на консолях і опорах, як почав робити Київ. Дурня дурнею, стандартам не відповідає, зате “красіво”. А ще там “красиві” “дизайнерські” дорожні знаки і різнокольорові “художні” зебри, так що Києву ще є що запозичувати і куди зростати! (Це жарт! Не треба так робити!!!).
Резюме. Їхати в Албанію варто. Хоча в Тирані більш як два дні робити нема чого, Вльора та Дюрес – по кілька годин максимум, зате значно цікавіші приморські села і містечка на півдні біля Греції з купою православних церков, монастирів, красивих руїн замків і античних пам’яток, і центр країни з горами і автентикою.
На схід і північ цього разу не заїхали. Прокатне авто – варіант хороший, їздити за кермом після України буде неважко (бажано не з’їжджати далеко на ґрунтовки, бо то буде стрес або тупик). Рейсові маршрутки між містами існують, і кажуть, що вони прийнятної якості, залізниця в країні є, але сервісу (перевезень) немає.
Кухня хороша, албанська і грецька, ціни на все – на рівні Франківська, хіба що вино італійське дорожче, ніж у нас (десь удвічі). Пиво місцеве на рівні «Чернігівського» (тобто погане), але всюди є німецьке та італійське. Фрукти, пальми, природа і море – супер, хоча можна натрапити на ділянки, де дуже багато сміття. Загалом, мандруючи до Албанії, краще мати низькі очікування, і тоді Албанія їх обов’язково перевершить! Дякую, що дочитали.
