Значить так: від вас все одно не вдасться цього приховати, тому здам точку. Одним з найсуттєвіших і найвпливовіших місць Франківська є його нова зелена компресійна бігова доріжка навколо озера з унікально безперервною протяжністю 3,2 км. Але суть її магії не дуже відома. Тому доріжка потребує, мабуть, підкріплення пробігом теоретичним.
Так от: біг – це найпростіший вид самозаохочення. Швидке перебирання ногами – найпідручніший вид спортивного дозвілля. Якщо тобі хандрово і руки не дотягуються навіть до клавіатури чи до підлоги, щоб повідтискатись, – злізь і біжи. Синдром відкладеного життя краще відкласти на певніші часи. А це безцільне «празнохитання» – біг – з часом само собі створить ціль. І тобі. Воно – продуктивний вид скролінгу, бігова доріжка – найдобірніша френдстрічка. Завдяки бігові голова починається з ніг. Він не заміняє брейнштормінг та читання, він додає «хлопського розуму», тобто емпіричного. Ним я і користуюсь, викладаючи нижче те, що взнав або спостеріг за багато років практичної зацікавленості тілом.
Найважливіша у непрофесійному бігові – можливість розігнати пульс (а отже, й напір кровообігу) до 110-140 ударів і рівномірно-безперебійно утримувати його з пів години. Що неможливо при ігрових чи силових навантаженнях через імпульсивну переривчастість активності.
Ефективність непрофесійного бігу «вимірюється» кількістю ударів, які ми додали серцю за його сеанс. А вправність бігуна – здатністю відчути й зважити цей «свій» удар, точністю налаштувань темпу, що тримає нетравматичним ударний об’єм крові. Це приходить з досвідом. Поки він не прийшов, наш біг є пошуковим.
Після бігу кожен видих перетворюється на зітхання полегшення. А глибина видиху – опція важливіша, ніж вдиху.
Рівномірне протяжне кардіонавантаження без стрибків нормує постачання нейротрансміттерів, всіх цих серотонінів, норепінефринів та інших носіїв чи крадіїв психічного здоров’я. Вони, в свою чергу, заохочують нейрони вступати у зв’язок один з одним. І навіть розмножуватись: біг стимулює нейрогенез – за свідченням сакральної фізіології. Вона ж пояснює, що їжа потрібна організму, щоб переробити її частину на глюкозу. З неї він видобуває енергію. Для цього жорстоко роздирає її молекулярну структуру. Утворюються надлишкові електрони, які проникають в клітини, перетворюючи їх на токсичні вільні радикали. Що більше їх – то більше хворіб і ближче смерть. Рятує дихання: кисень вбирає ці надлишкові електрони, йому це запросто. І виводить під видом вуглекислого газу. Кров, як переносниця кисню, вимиває ці електрони з цілого тіла і, проходячи через легені, здає їх «нагора».
Так от, біг примушує судини виділяти окиси азоту, що посилює пробивну дію кисневої очистки навіть у «найзабутіших куточках» тіла. Від цього зароджуються нові судини, призводячи до розгалуження кровоносної сітки.
Люди з мікроскопами, які дивляться всім у послід, стверджують, ніби від бігу настільки все оживає всередині нас, що навіть зростають клітини гіпоталамуса і зубчастої звивини. Це добре, бо в мозку нічого зайвого нема. А від цієї звивини, виявляється, залежить орієнтування в просторі. Біжучи по простому колу, ми розвиваємо здатність здолати складний звивистий лабіринт на районі. А щодо гіпоталамуса – навіть якщо не знаєш, чим він займається у тебе в голові, все одно приємно усвідомлювати, що він у тебе великий, і пам’ятати його назву, – бо від його параметрів залежить вербальна пам’ять.
Ще мікроскопи показують, що від бігу росте густота дофамінових рецепторів, а рівень викидів кортизолу падає (невдячні носії його називають “гормоном смерті”), отже, тривожність переробляється на цікавість.
Це на часі навіть тому, що війна – це ще й боротьба нейронів, не лише генеральських, а в окремо взятій, цивільній наразі голові: треба приймати рішення, несумісні з бажаннями, і вникати в щось, непоєднуване з нашими інтересами. Навички деактулізовано, традиції деактивовано, розум ущемлено. Ми всі тепер переселенці – в інше життя. Може, його навіть в сансаричному обліку зарахують за два.
Ця внутрішня війна нейронів депресує. Біг їх примирює. Бо за такої інтенсивної промивки у мозок разом з киснем проникає “світло”: долається гіпоксія – причина неясності в думках і лінивих рішень.
Те, що глибоко вісцеральний Черчилль мало рухався і не бігав, проживши зі світлою головою до 90, – взагалі не аргумент. Вітальний і розумовий потенціали – це настільки інтимне й неповторне, що свій стан співвідносити можна лише з власними задатками, а не чужої, інородної біологічної системи. Може, якби Черчилль бігав, він би жив досі. Джонсон бігає. Може, він і є Черчилль, який живе досі.
Люди зі скальпелями стверджують, що через посилення обміну речовин біг спалює вісцеральний жир-наповнювач, який обволікує внутрішні органи і надлишок котрого розпирає тіло, роблячи його однорідним, як пластикова пробка для шампанського, що літає лише від газів. Тому більшість людей середнього віку абсолютно обтічні, завжди в тілесній формі «з гуся вода», без натяків на рельєф.
На відміну від них, біг – дуже компактне часопроведення. І в цьому не має конкурентів: швиденько й контрольовано розігнати на пів години пульс без жодних допоміжних засобів й умінь можна лише бігом. Велосипед чи плавання потребують більше часу і умов.
На нашому озері достатньо робити одне коло з хвостиком, не конче мотати 5 олімпійських кілець. Недаремно при погляді зверху воно й подібне на хвостик.
Ще непомітнішим затрачений час може зробити музика. З навушників добре лягає на бігову доріжку реґґі: воно вміє бігти поряд, а не вести за собою. Це музика середнього кроку, з вираженим ритмом, який сам покладисто підлаштується під ваш темп, не перетягуючи на свою сторону. Не вмикайте “на могилі моїй посадіть…” – вона розвертає назад і примушує до піднесено-затяжних стрибків. Вся робота щодо нейровнормування піде в ґрунт.
Має біг і суттєвий недолік: він здатен руйнувати суглоби. Так от, компресійна доріжка дозволяє протрястись нетравматично, відводить вібрацію від ніг, пом’якшуючи удар ступання в рази.
Недавно я познайомився тут з чоловіком, який її неабияк зацінив «свіжим оком». Паша – бігун у віці, на доріжці виглядає як гордо витягнутий середній палець вікової непокори. Він біженець з Ізюма, і довга бігова доріжка ніби додає йому біженства, але м’якого, з ясною перспективою в кінці. Може, тому він пробігає її тричі на день. Каже, що без такої штучної вентиляції мозку настає погане згортання думок – а це гірше, ніж погане згортання крові: не можеш завершити судження. Тому або говориш без перерви, точніше ніби й не говориш, а видаєш словами послідовність попереджувальних сигналів, або й не починаєш. Це з’явилось після вторгнення в Ізюм. Когось пробило на сльозу, а його – на ковток, запійний. Але втекти вдалось, спочатку – із запою, потім з Ізюма – «ціною дурного серця». Тоді Паша вирішив, що хворіти на серце – це хворіти не «по-жіночому», його перебої – не причина зупинити біг. Тим більше, що у ненависті завжди несправні гальма. І воно таки втихомирилось. Хоча тепер спокій – лише фаза збудження.
Все відбилось на лиці, але хворобливість Паші личить, вона спортивна: навіть мішки під очима – як відбиті боксерські груші, ця випуклість лише надає глибини.
До того як він став – за його висловлюванням – «перезеленцем», був науковцем. А бігати почав 20 років тому. Бо практично розрахував, що треба вчасно запастись надлишком інтересів – аби мати на що переключитись без емоційних втрат, коли з віком відпаде частина фізіологічних зацікавлень і члени тіла втратять сенсорність.
Не розрахував лише можливість війни.
Я звернув на нього увагу, бо він єдиний бігає, не скидаючи усмішки з лиця. Мабуть, щоб збільшити загальний пробіг усмішки країною. В час, коли ніхто не може бути впевнененим, що в майбутньому матиме хоча б могилу, почуття гумору рятує від шизи. Воно є способом розумового розширення, коли ти здатен “вручну” придумувати реакцію на все зовнішнє і неочікуване відношення до будь-чого. Інакше реакція обере тебе.
Паша когось втратив з рідних, але про це не говорить. Просто біжить.
Дай, Боже, здоров’я нашій біговій доріжці. А від неї і всім перепаде
