Травень — місяць трускавок і початку черешень. Кожного року я йду за цими ягодами на місцевий базар. Декілька торговців вже впізнають мене, щойно підходжу.
— Добрий день! Звідки трускавки? Скільки за кілограм?
— Добрий день! Та то вже наші місцеві – з Городенки, то не ті закарпатські. Беріть пробуйте, нюхайте – як пахнуть! По 90 грн за кільо, Вам по 85 віддам.
Полуниця солодка, пахне, як колись домашня в селі.
— Дайте кілограм.. Або вже давайте на сотку, як здачі не маєте. А черешні звідки? Солодкі?
— Черешня закарпатська, беріть, пробуйте. Тої найліпшої, з Мелітополя, цього року, видно, не буде…
Справді, найулюбленішої, найсолодшої мелітопольської великоплідної черешні цього року не купиш через клятих москалів. Ще минулого року в Мелітополі планували відкрити Музей черешні, а сьогодні в окупованому місті точиться партизанська війна, фактично боротьба за виживання. Як і в багатьох інших містах і селах України, від яких, як виявилось, я маю побутову залежність, хоч ніколи там не була.
У Соледарі через важкі бої та розбиті шляхи сполучення “Артемсіль” зупинив роботу. Кременчуцький нафтопереробний завод, який у 2021 році забезпечив країну майже 40 відсотками бензину, панчішну мануфактуру у Рубіжному, де виготовлялись улюблені шкарпетки, росіяни розбомбили ще на початку квітня… А найсолодші херсонські помідори і кавуни, які вже зараз окупанти масово вивозять в Крим?! Наслідки від знищення і окупації ми відчуваємо щодня, навіть якщо вони не очевидні в рідному регіоні.
Величезні руїни української промисловості, а ще більші — українських душ. Росіяни вкрали у нас молекули звичного побуту, з яких, власне, складається життя повноцінне – наповнене звичними справами, клопотами та їх розв’язанням. Бо з 24-го постійне відчуття тривоги намертво вплелось у кожен день життя. Бо чоловік, дружина, брат, сестра, друг, подруга, сусід, сусідка, колега, знайомий, якого бачила раз у житті, зараз на передовій. Бо зв’язок з ними час від часу втрачається, а відтак щезає рівновага та спокій. І нічого важливішого, ніж допомога у збереженні там їхнього життя, зараз немає. Бо якщо вони загинуть, чи зможу потім вижити я і зберегти життя своїх дітей? Чи відчуватиму я безпеку десь в іншій країні, якщо мою окупує тоталітарна росія?
Продовольча безпека у світі вже під великим питанням. Через агресію росії проти України чимало країн можуть вже незабаром зіткнутися з голодом: Єгипет, Лівія, Ємен, Ефіопія, Палестина, Афганістан та інші країни, як виявилося, є залежними від української пшениці, кукурудзи та соняшникової олії. Східні та південні регіони України є одними з найбагатших – 25% світових чорноземів саме на нашій землі, яка годує мільйони людей на планеті. Чи не тому, зокрема, саме на час жнив у серпні розвідка передбачає переломний момент у війні? Та бити на сполох про світовий голод, а поза тим затримувати для України постачання зброї чи навіть ставати на бік кремлівської тиранії – все це не допоможе його уникнути. Зрештою, чи зможе світова спільнота визнати росію винною у масштабному голоді, який вже не вдасться приховати, як Голодомори в Україні?
Нам залишається одне – боротись за право жити на своїй землі. Кожен як може, на своєму фронті. Щоб наступного року смакувати мелітопольські черешні разом з усіма воїнами, в своєму рідному домі. Щоб “посмакувати” судом над всіма злочинцями російської імперії, який обов’язково в нас буде.
