У перші дні війни багато говорили (і досі говорять), що жодної запасної стратегії, жодного плану Б у Путіна не було. Жодного другого ешелону, жодного плану долати опір. Лише розрахунок на бліцкриґ.
Це розберуть історики та фахівці в майбутньому. Я ж зі свого погляду скажу, що вся ця війна, як і відсутність шляхів адекватного відходу для агресора, має ніби трохи схожу природу. Навіть без поправки на гіпотетичне божевілля Путіна.
Росія як політичний проєкт не має плану Б. І ніколи не мала.
Могла мати після 1917, але не склалось. Могла мати після 1991, але не склалось. Росія практично від перетворення Московського царства на Російську імперію не мала жодного плану Б. Російська імперія будувалася на “збиранні руських земель” і проведенні спадщини від Риму через Константинополь і Київ. В сучасному світі всім на цей підхід давно байдуже, але не байдуже росіянам. Бо інтелектуальна альтернатива відсутня.
Москва не може усвідомити Київ центром окремої політеї, бо Москва не може усвідомити себе окремо від Києва. Про це писав Карамзін, але про це писав також Ленін. Незалежно від політичних поглядів москвоцентричного наративу, він вимагає бачити в Україні свою невід’ємну частину. При чому не обмежуючись Києвом, бо перспективи існування україномовної Галичини їм також не подобались. І остаточна реалізація політичного проєкту була націлена якраз на “возз’єднання” Галичини з Великою Україною під егідою Москви.
За триста років у політичному сенсі Росія не просунулась ні на крок. Її амбіції не змінились. Так, ці амбіції вже кілька разів начебто втілювались, але тоді так само обламувались. Поза імперською призмою цілком зрозуміло, що ці амбіції, як і поняття “історичної справедливости”, відійшли надзвичайно далеко від реального стану речей. Але зсередини це помітити важче – бо плану Б немає.
Росія не вміє бути нічим іншим, крім того, чим вона є. Сенс її існування вичерпується імперськими амбіціями. Намагаючись убезпечитись від вторгнення зі Сходу, вона свого часу перетворилась на ту саму загрозу зі Сходу, розрісшись у неприродного паназійського монстра. Доклавшись до перемоги над нацизмом, Росія перетворилась на джерело сучасного політичного нацизму. Таке враження, що перетворюватись на дракона їй подобається навіть більше, ніж боротися з драконом.
Проблема в тому, що для неї, як і для нас, шляху назад немає. Принаймні в сучасному вигляді. Якщо забрати в Росії її політично-територіальні претензії до України, там не залишиться нічого. І навіть гірше – нізвідки буде взяти інтелектуальне обґрунтування чогось нового.
Останні тридцять років Росія живилась виключно ідеєю зовнішнього ворога. По-перше, екзистенційного, в подобі колективного Заходу. Котрий намагається зашкодити Росії “йти своїм шляхом”. По-друге, предметного, в подобі суверенних демократій на землях, котрі є частиною їхнього “історичного простору”. І цей підхід став самовиконуваним пророцтвом. Тому що “свій шлях” Росії полягає в нехтуванні інтересами всіх, крім самої Росії.
Росія як політичне утворення не має жодного плану Б, котрий дозволив би їй існувати в сучасній формі, але без України. Не має жодної інтелектуальної чи світоглядної альтернативи завойовницьким війнам. І якщо схожий підхід у Німеччині був реваншизмом людини, котра, здавалося б, мала краще засвоїти уроки Першої світової, то в Росії бачимо реваншизм людини, котра не засвоїла взагалі нічого, крім тих сторінок підручника історії, де йдеться про російську велич.
Росія нищить все навколо себе, бо жоден інший план дій не передбачений її усвідомленням самої себе. Жодного іншого сенсу існування в неї немає.
Читайте також: Остап Українець: Наша ненависть не зобов’язана бути сліпою