Добра книжка – це завжди винахід, навіть якщо ним не скористаються. Але цю паперову цеглину робить книжкою не лише написання, а більшою мірою читання. Тим часом однією з найнебезпечніших загроз для ноосфери робиться стихія нечитання.
Мальтус, звичайно, не Малевич, але свій чорний квадрат теж малював – у вигляді тупикової перспективи для всіх. Тільки людство в окреслену ним чорну дірку надмірного розмноження так і не провалилося, бо від нього відволіклось і попало у нейромаркетингову пастку культу оновлення. І в прагненні найсвіжішої інфи заповзялось невпинно оновлювати стрічку новин, в домаганні нових фішок постійно оновлює ґаджети і так само поводиться з книжками. Тому їхній комерційний час розігнався і минає дуже швидко, і так само швидко оновлюються бібліотеки книгарень.
Мало на яку книжку вистачає «людської пари» – масового читача. Вони почуваються недочитаними, недолюбленими: «коханців» мобілізували соцмережі, ніби війна. Книжки, по-великому залишаючись на самоті, змушені розраховувати на короткі випадкові зв’язки з читачем, коли він ненадовго висуває голову з дофамінової петлі. Отже, тепер Мальтус міг би констатувати “мальтузіанську катастрофу” саме для них – у зв’язку з книжковим перенаселенням: ніщо не може стримати книжку, час якої настав.
Але шансів сплисти на поверхню «споживацького» потоку завдяки власним якостям у книжки майже не залишилось, без інтенсивного наставництва смм не просунутись і на 1 см. І якшо смартфон став другим серцем сучасника, то книжка може втішатись тим, що хтось носить її в серці – тримає у смартфоні. Щоправда, в другому серці, знімно-протезному.
Колись давно поява постмодернізму легалізувала імітацію в мистецтві, перетворивши сумнівну раніше дію на бажаний позитив. Колись недавно культ оновлення підштовхнув бізнес підхопити цю легалізацію. «Реальний сектор» поступився вагою, найоплачуванішим стало виробництво не товарне, а SMM-продуктів: вражень і бажань. Охочих платити $200 за мотиваційні лекції мільйонерів Черняка, Чичваркіна чи навіть Оністрата назбируються спортзали. За відвідини презентацій найуспішніших наших літераторів слухачі видають хоча б 200 грн неохоче. Місце «пророка» практично посів мільйонер, змістивши письменника. Відповідно, лідерами продажу з великим відривом стали мотиваційні книжки про 100 правил чогось там. Вони дають готове. А добра література дає швидше способи приготування розуміння – словом, а не ділом. І ще читацьку насолоду для тих, хто не втратив вербальної чутливості.
Гемінґвей взагалі вважав, що текст треба конструювати за принципом айсберга: на виду залишати лише 1/8, а про підводну основу читачеві треба дозволити здогадатись. І принаймні малою своєю прозою ніби унаочнював сартрівське твердження, що прозаїк говорить саме для того, аби сказати не все, навіть нічого. Мотиваційними ж книжками захоплюється, мабуть, той, хто потребує, щоб йому показали без зайвих натяків і лапок найпереше приховані для інших 7/8. Бо все, що видиме кожному, – ніщо, м’якотілість в твердій обкладинці. Бодрійяр називав це станом читацького ледарства, яке призводить до розладу між продуцентом і споживачем складніших текстів. Останньому важко включитись у створену першим гру, бо книжки без «100 правил» для нього – як ігрові поля без арбітрів і з плаваючою розміткою. У прагматичному здобуванні знань він хоче читати, а не опрацьовувати текст, отримуючи натомість подарунково-сувенірне розуміння. Бо постійно діюча мудрість складається з коротких, але інтенсивних моментів прозріння, які тебе криють. В момент, коли ми намагаємось пояснити комусь щось екзистенційне, ми насправді самі ловимо розуміння цього, тільки на виніс, вголос.
Тим часом фабульна “масова” література, втративши масового читача, збирає свою дрібку роздрібного інтересу, її читання потрохи перетворюється на вид пожертви. Багато чого в ній тепер звучить як конферанс – порівняно з лаконічними, емоційнимо-чіпкими, різко актуальними, бешкетно нецензурованими блогами з вогниками в словах. Вони завжди оновленіші, легко підтягуються, і під ними будь-хто може проявитись – залишити коментар – навіть якщо він наскельний. Де би то вписати закон, що об’єм комента не може перевищувати об’єм тексту над ним?
І якщо когнітючий мудрець Сартр літературні тексти «прямої дії» вважав несправжніми, то блогам цього не закинеш: вони і з’явилися свого часу саме як доріжки, протоптані навпростець через газон. І невдовзі його витіснили, вкрившись індустріально-твердим покриттям. Неминучою стала блогерсько-письменницька акультурація, чимось схожа на природний відбір авторів.
Божественне місце літератури дуже точно висвітлене в кінці фільму «Голгофа», коли на умовній Голгофі біля стривоженого моря озброєний антагоніст запитує у Брендона Глісона в ролі приреченого ним священника, про що той жаліє перед смертю.
“Не встиг дочитати «Мобідік»”, – не вагаючись, першим вистрілює священник чистим словом. У ката, збентеженого від почутого факту, руки опустились не цілком, але він трохи відтерміновує страту, бо переказує жертві кінець книжки. Література тут ніби продовжує життя, хоча й ненадовго.
Але на сьогодні спільного для всіх культурного досвіду вже майже не існує. Що більше знань у людства, то менше однакових знань у багатьох. Тому чимраз ризикованішими є розлогі алегоричні цитування, передусім художні – коли автор примушує в’їжджати у свій твір через знання інших творів з минулого. Впізнавання – захоплива дія, але харчування навіть найкращими консервами може ускладнити засвоєння загалом, тобто зага́лом.
Тому в книжці «Модельний ряд. Хроніки» я цього прийому «міжпредметної» гіпертекстуальності уникав. Її сформовано великою мірою з персонажних тверджень, які кортить оспорювати навіть авторові. Але робити це нелегко: демотивованість героїв вмотивовано переконлива, хоча стратегічно невірна зі звичної точки зору. Це люди з блукаючою ідентичністю і відторгненою перспективою, тобто за чинними критеріями неуспішні, хоча їхнє володіння власними головами сягло очевидно більших успіхів, ніж у середньоприйнятого успішного. От тільки погане володіння тілами, що узалежнюються на очах, перетворює їхні життя на весело тривку репетицію власних поминок. Вони завдаються безуспішними цілями, але надають форму переконань своїм бажанням і потребам. Отже, ними можна ділитись, ідеологізуючи навіть пияцтво. І вони діляться – через розмови, музику, малюнки, спів чуття. Все це – арт-брют, мистецьке самовисуванство, викликане виключно невтомною потребою виражати торжество, що діється в розумі.
Майже всі «взяті за основу» персонажі «Модельного ряду» не вигадані. Отже, цей гросбух, проїжджаючи автостопом по їхніх модельних міркуваннях, несе за них відповідальність. І за порушення правил книжкового руху теж. Якщо по-своєму перефразувати Сартра, то література – це заклик до свободи читача, але не автора – його вона повинна поболювати. Бо хто би не фігурував у твоїх текстах, писання – це завжди якоюсь мірою автоінтерв’ю. Тому створювалася ця книжка з відчуттям, що писання – це задоволення, якого боїшся. І адресована тим, хто схильний до самозаглиблення без самопоглинання і з ким слова здатні взаємодіяти як інгібітори.
