Тут стислий і одночасно розширений виклад виставки “ДЕРЕВООБРОБКА: що стоїть за деревом або Франківськ не з першого погляду – 3” для тих, хто не може зайти у “Ваґабундо“. Хоча перегляд цих робіт на моніторі, а не на великоформатному папері в галереї є абсолютним порушенням наступного заповітного тексту, ілюстрацією до якого ця експозиція є. Але розповідає вона про неуважність до міста, а перегляд з монітора лише додає неуважності жирку. Тому перегляд цього в мережі лише гармонізує задум.
Дерева по відношенню до архітектури – це задній план, пересаджений наперед. Вони утворюють запасне поле зору, яке дозволяє місту вислизнути з поля зору основного, відтінитись.
Дерева дають дорогу, тобто формують її, оторочуючи напрямки. Місто ж для дерева і є тою безоднею, що вдивляється в нього у відповідь.
Місто Станиславів і само було кабалістичним деревом від задуму. Воно розрослось, і коріння розірвало межі клумби. Тож тепер до нього ставляться з деревообробним напором. Воно піддається, але не здається. Воно рішуче, але не вирішальне: рішуче не вирішує. Думки про його майбутнє швидко стають тупиковими.
Зізнаватись в любові до нього привселюдно не соромно. Як до дитини. Недарма хтось вважає, що дерева – це ненароджені діти. У відповідь їм можна вважати, що діти – це непосаджені дерева.
Будівлі, як і дерева, народжуються з землі для того, щоб вберегти життя. Але виношуються в людських головах: архітектура – це спроба людини переплюнути Бога. Він сотворив дерево з усією непередбачуваністю розвитку подій, всі вони – у фактурах. Дерево – це його супермаркер. Воно твердить, стовбичить, настоює і відстоює, вторить, втискається і вдивляється. При цьому чинить опір фіксації: постійно видозмінюється, отже, ніколи не стоїть на місці. На ґуґлмапі воно є крапкою змінного кольору, яка здатна ухилятися.
Якщо би можна було дослідити поперечний зріз Франківська, виявилось би, що там теж є кільця, блідо-кольорово-райдужні. Бо це місто підвищеної сумісності. Воно могло би вмістити будь-кого і межувати з будь-чим. Йому легко даються і здаються мови, і йому легко дається вивчати напам’ять чиїсь життя. Бо це місто цвинтарного типу, складене з каменю, квітів, повільності й світла. Його сучасна історія повстала з вогню, це місто-погорілець. А вогонь – це розжарене світло.
Але виставка не про це. Кожен її кадр містить уривки дерев. Натомість жодна людина не постраждала, тобто в кадр не попала. У цих кадрах, як у містах, залишених людьми, дерева і будинки взаємопроникають.
Це експозиція в самопроголошеному стилі «мозаїчний фотонаїв». А мозаїчність і наївність – стани межово нестійкі і впізнавані не одразу.
Нескладна фотоманіпуляція робить маловпізнаваною архітектуру, а місто – малодослідженим: головні елементи в кадрі повторюються. Бо часто, аби щось побачити, треба глянути туди тричі, можна не через плече. Ці кадри дозволяють зробити це одним «кліпом» очей: містять три відзеркалені погляли в одному.
Виставка плакатна, зроблена на звичайному «дерев’яному» папері. Він помщається: приховує тонкощі кольорів і ліній. Бо в натуральному папері сидить пам’ять про попереднє шумно обвітрене життя. Йому не до нас.
