Одразу після місцевих виборів, під збільшення кількости випадків ковіду у стрічці новин – кращого часу саме для постановки «Едіпа» знайти неможливо. Другий рік місто косить чума, невдоволення зростає і в Тебанському краї, і з цього боку сцени, а всі очі дивляться на улюбленого правителя міста в очікуванні магічного порятунку. Для театру, котрий любить переплітати свої вистави експліцитними коментарями на тему життя у місті чи країні, це ідеальний матеріал.
Не те щоб антична драма була особливо популярна. Давати раду античним авторам ще складніше, ніж бароковим. Якщо з останніми повне перелицювання в сучасні декорації чи візуальний мінімалізм вже добряче второвані, античних хочеться чіпати значно менше. Грецька трагедія тісно асоціюється з амфітеатрами і масками, тож ми несвідомо очікуємо трохи іншої естетики, тим паче що сюжети нам переважно відомі. Коли йдеться про настільки давню класику, сюжет не відповідає за враження від вистави – весь ефект припадає на сценографію, хореографію, постановку і музичне оформлення. І «Едіп» грає всіма козирями.
Оскільки сучасні театри – не давньогрецькі, орхестри в них немає, тому хор, який у Софокла починає виступати від імені обурених фіванців, у виставі Івано-Франківського драмтеатру постає буквально натовпом. Якщо величезна корона на голові Едіпа втілює «город», то народ, який майже постійно супроводжує царя, – життя в цьому місті, його настрої і ставлення до правителя. Натовп відтіняє правителя і створює ілюзію глибини персонажа: його дії – від намагань виламати двері в глядацьку залу до встановлення пам’ятників – створюють необхідну динаміку, на яку Едіп може реагувати. Для твору, в ориґінальному сценарії якого персонажі здебільшого стоять і говорять, це просто перфектне рішення.
На противагу сірому хору, троє головних персонажів – Едіп, Йокаста і Креонт – вдягнені в масивні та незграбні орнаментовані костюми, від чого складається враження, що їх вирізали прямісінько з грецької кераміки. Те, що Олексій Гнатковський і Юрій Хвостенко роблять пластикою двох-трьох вивірених рухів, годі передати будь-якою грою. Значною частиною – завдяки маскам. Вони ідеально поєднують гримаси античного театру з естетикою власної стилізації і навіть з естетикою самої глядацької зали через використання гуцульських різьбярських мотивів. І глядацька зала чудово перетворюється на частину сцени – в ній присутній народ Теб, в ній хор ховається від гніву правителя, нею на сцену виходить Тіресій.
І якщо пластика титульних персонажів – це статичні пози, схожі до звичного нам грецького мистецтва, пластика Тіресія, вдягненого лише в настегенну пов’язку, – це ода людській анатомії. На противагу сепійно-жовтим тонам сцени, маска вражає білістю, яку лише підкреслює світло прожектора. Динаміка цієї вистави настільки вивірена, що слова для розуміння сюжету практично не потрібні, якщо ви знаєте історію. А більшість давньогрецьких трагедій покладались саме на знайомі всім сюжети.
Втім, як і більшість прем’єрних постановок Драмтеатру, «Едіп» ще трішки підвисає хореографічно. Річ зрозуміла і проминуща, до того ж її з лихвою компенсує вокальна частина. Пісенних номерів небагато, але вони вкрай влучні. Голоси персонажів звучать титанічно – і громове промовляння Едіпа, і вкрадливий голосок Креонта. Іокаста ж (бо тут, як і в грецькому театрі, під масками лише чоловіки) доволі сумно хрипіла і сичала з динаміків – підозрюю, мікрофон терся об маску. Нічого нового, але й нічого приємного.
За мірками сценографії і постановки, а також за масштабом – це абсолютно титанічна робота, чи не найкраща з усіх постановок, які з’являлись на сцені Драмтеатру, порівнювана хіба з «Гамлетом». Ідеально зроблена вистава, браво. Все це стосується першої години. Десь упродовж другої години прибуває Гонець – з важливими новинами про походження Едіпа. Саме від нього той дізнається, що Поліб, цар Коринту і батько Едіпа, помер, а отже, не збулось пророцтво, в якому Едіп убиває свого батька. Саме від нього Едіп дізнається також, що Поліб не був його рідним батьком, всі ви знаєте цю історію, але є одне але.
Режисер Андрій Приходько вирішив трактувати таємницю походження Едіпа як питання ідентичности – Едіп підкреслено відкидає свою тебанську ідентичність, відгороджуючись від можливої правди, і підкреслено хапається за своє походження з Коринту, де він переміг долю. Аж поки Гонець не каже йому, що Едіп не рідний син Поліба, так. Загалом у подібному підході немає нічого поганого – це створює додатковий рівень трагічної напруги перед самим катарсисом, коли вкрай необхідно передати наростання напруги. Використання театральної мови для передачі смислів, не закладених в ориґінал, – абсолютно доречна ідея. Проблема в тому, що питання ідентичности вистава транслює як питання мовне.
Гонець говорить російською, і Едіп із ним переходить на російську. Гаразд, це дивно і абсолютно нізвідки, але це ще не все. Гонець виглядає як карикатурний монгол, у хутряній шапці, зробленій з будьонівки, в нагруднику з двоголовою куркою і матюкається через кожне слово. Я був навіть трохи ображений, що він не пив горілку з самовара і не їв щі з лаптя. Цьому персонажу місце в «Пацаватій історії» Подерв’янського, а не в постановці «Едіпа».
І, судячи з відсутности сміху в залі, люди, котрим у дві тисячі двадцятому цікаво дивитися Софокла, взагалі не дуже цінують тупий расовий гумор у класичних творах. «Цар Едіп» – не «Сторожова застава», і рівень серйозности в них має бути відповідний. Я, власне, взагалі здивований, що комусь спало на гадку вставити в рафіновану трагедію епізод, котрий явно задумувався як сатира, а не як пастиш. Бо якщо це вважається за серйозний підхід до презентації проблеми, то я хочу бачити «Солодку Дарусю» і «Націю», де замість чекістів будуть монголи на конях.
Ця проблема настільки неосяжна, що її не передати словами. Епізод, на якому тримається драматична напруга третього акту, епізод, який підводить нас безпосередньо до точки катарсису, вибивається з тональности. Вибивається настільки, що навіть бездоганно зіграний фінал уже не реабілітує виставу. Він просто не сприймається всерйоз після попередньої карикатури.
Та й по «Едіпу». Парадоксально, це та вистава, яку необхідно побачити, бо в ній – неймовірно тонка робота з грецькою трагедією і майстерні осучаснення. Водночас вона майже напевне залишить вас розчарованими, можливо – сильно. Особливо образливо за те, що цей епізод навіть не виглядає поганим. Він виглядає просто максимально недоречним. Це, мабуть, єдина помилка, якої Андрій Приходько взагалі припустився в цій постановці, але вона затьмарює всю виставу.
