Старі галицькі містечка здатні викликати особливу ностальгію. Не стільки за минулим, яке збулося і відійшло, як за можливим минулим, за тим, що могло б бути, але не сталося. Бо наші землі – це трагічна територія вкрадених і знищених можливостей.
Заняття це, мабуть, не надто продуктивне, але важко утриматися від спокуси уявити, яке могло б скластися тут життя, якби не війни, не орди зі сходу, не орди з заходу, не десятиліття дегенеративного совка з його тривалими відкладеними наслідками, які ми, схоже, ще не скоро подолаємо. Такі фантазії мимоволі накривають, коли, скажімо, стоїш навпроти костелу Святого Антонія з прибудованим до нього бернардинським кляштором у Гвіздці. Чи десь у Більшівцях. Чи Городенці…
Перша письмова згадка про Гвіздець – це 1373 рік. Але стрибок у розвитку містечко зробило з приходом Михайла (Міхала) Пузини, князя козельського і великого писаря литовського. Михайло одружився з Софією Потоцькою, і започаткували вони рід Пузин, який успішно менеджерив Гвіздець аж до 1939 року. Михайло затягнув у містечко «міжнародні інвестиції» – сюди на його запрошення зайшли бернардинці. Але їхній мурований костел Святого Антонія і монастир господар вже не побачив – помер у 1724 році. Справу завершила його вдова у 1730-х.
Ми взагалі схильні недооцінювати значення монастирів для таких містечок. Насправді всі ці театинці, бернардинці, францисканці, єзуїти, василіяни – це далеко не про «магнатський гніт» і полонізацію. Це тогочасні культурні, освітні, мистецькі хаби, які приносили знання і технології, друкарство і школу. Нічого не те що кращого чи рівного, а хоча б наближеного за естетичним і культурним значенням до костелу Святого Антонія з його монастирським комплексом у цій місцевості не було збудовано в наступні три століття. Прекрасний взірець архітектурного бароко став «точкою росту».
А ще містечко мало замок, палац власників міста, ландшафтний парк, стало центром ремесел і торгівлі (4 великих ярмарки щороку), не в останню чергу тому що сюди потягнулися євреї. З часом відкрилися народна двомовна школа (саме в приміщенні монастиря), приватна українська школа, дві лікарні, бібліотека, залізнична станція… Ясна річ, не все тут було чудово у стосунках між поляками, українцями і євреями, але Гвіздець поволі й невпинно розвивався і розростався. А потім сталася Перша світова.
Гвіздець переходив з рук в руки 17 разів. Більшість будинків було зруйновано – тут йшли жорстокі бої. Палац Пузин перетворився на госпіталь. Собор вцілів.
У міжвоєнний час містечко трохи оклигало і 1939 рік зустріло з населенням під три тисячі мешканців, більшість з яких євреї. У Другу світову в Гвіздці загинуло людей більше, ніж було населення, – тут було гетто. Загинули майже всі місцеві євреї – дві тисячі, а всього – 3633 людини. Зруйновано 329 будинків, в тому числі синагога і палац Пузин. Бернардинці втекли в 1945 році, забравши безцінну бібліотеку і архів. Храм і монастир – нехай розграбовані й пошкоджені – війну пережили і достояли до наших днів.
У своїй книзі про Гвіздець «Віками оповитий» краєзнавиця Надія Ткаченко описала старий цвинтар, де впродовж 250 років ховали у родинному некрополі членів сім’ї Пузин-Потоцьких. Ми вирішили подивитися. Довго блукали серед повалених і побитих хрестів католицької частини цвинтаря і вже, було, зневірилися, але натрапили на рештки пишної кованої огорожі і єдиний вцілілий надгробок з написом «Йозеф Пузина, князь козельський, 1835-1874. Стефанія Пузинина з Ясінських, 1847-1894. Просимо про молитву». Колись, очевидно, величний некрополь зруйновано і розграбовано: видно лише розбиті аркові склепіння усипальниць, засипаних сміттям і землею.
А все могло б бути інакше. Але є як є.
Останніми роками собор стоїть переважно закритий, бо потребує ґрунтовної реставрації, на яку, як завжди, не вистачає грошей. Втім, є невеличка місцева спільнота, яка дбає про храм у міру своїх сил. А в приміщенні монастиря відкрилася Гвіздецька школа мистецтв. І мені це дуже подобається. Бо означає, що бернардинці з Пузинами таки не марно збудували цю кам’яницю: тут знову вчать доброму і прекрасному. І тут ще може бути так, як могло б.
