У кожної культури є мономіф, свій дракон, якого перемагають, а потім віками точать і шліфують його в мемах.
Коли я думаю про український мономіф, то найперше згадується казка про Котигорошка, бо там є всі необхідні елементи такого епосу.
Навіть сьогоднішній ранок нагадав мені сцену з казки, коли Котигорошко зі змієм перекидувались булавою, і вона летіла в небі 20 діб.
Єдине, що коробить в цій історії, – змій. Сучасність має більш влучний постмодерністський образ – зомбі. За поведінкою нашого ворога навіть не проглядається якийсь персонаж, якому можна приписати свідому мотивацію. Думаю, Дерріда б одобрив таку зміну метафори, бо руснявий дискурс справді нагадує вірус, що тільки імітує свідомість. Вони схожі на суспільство, але не є ним, бо зараз вони в угарі від того, що по нам прилітають ракети.
Ми маємо справу з примітивним алгоритмом, таким собі цивілізаційним вірусом. Їх неможливо «вилікувати», неможливо домовитись, переписати код чи перевиховати, можна тільки прострелили голову. З тіла гігантського зомбі відвалюються шматки гнилого м’яса і летять нам на голови.
Тримаймо стрій! Котигорошко (Залужний) на місці, Вернигора, Вернидуб і Крутивус (ЗСУ) – теж на місці. Ковалі (волонтери) кують нову, ще більшу булаву, яка нарешті вцілить в голову цій потворі.
Бережіть себе, не ігноруйте сповіщення про тривогу. Зомбі цілить в інфраструктуру, надіючись зробити наше життя нестерпним, але не розуміє, що цим тільки підживлює ресурси нашого опору.
Вам, підписникам волоцюги, відсутність цивілізаційних благ взагалі не страшна, подумаєш, поживемо трохи, як в поході. Заряджайте павербанки, читайте казку про Котигорошка і тримайте порох сухим, йобана русня повиздихає, і це не мої бажання чи надії, а метафізична неминучість.