Авторка тексту: Анна Потьомкіна, співзасновниця та кураторка Асортиментної кімнати
Франківська історія Олі Михайлюк почалась давно. Оля – міждисциплінарна художниця родом з Києва, засновниця фестивалю “АртПоле” – вже часто приїжджала сюди в рамках проєктів та на творчі резиденції. Ми вирішили розпитати її, чому саме в це місто вдається повертатись та творити.
– Олю, розкажи, з чого почалось твоє знайомство з Франківськом?
Франківськ – це історія з дитинства. Ще маленькою я їздила в гори разом з батьками. І оскільки я з Києва – для мене Крим та Карпати були абсолютно чарівними територіями. Вже у дорослому віці це були подорожі в гори з етнографічними записами, з дослідженням ландшафту. І в той же час – багато спостереження за руйнуванням та засміченням. Ось це сполучення свіжого, первинного з тим, що руйнується, і з усвідомленням свого безсилля викликало болючі відчуття. На цьому ґрунті у нас з колегами виникла ідея провести в Карпатах “Екотопію” (міжнародний екологічний табір, до того я вже відвідувала його в Чехії та Шотландії). Паралельно з цим народжувалася ідея фестивалю музики та візуального мистецтва, яким став фестиваль “АртПоле”. Фестиваль дуже близький до землі. Візуальна частина – це був ленд-арт, музична – від автентики до world music.
– Тобто перший твій проєкт, який народився на цій території, був саме фестиваль “АртПоле”?
Так, тоді він називався “Шешори” (за назвою локації), і цьому певним чином сприяли люди – франківці, з якими я познайомилась і які підтримали цю скажену ідею проводити фестиваль у віддаленому селі. Це були “Перкалаба”, Олег Гнатів (Мох), Ярема Стецик. Все почало пульсувати. Стало зрозуміло, що тут ця ідея дійсно може бути втілена.
– І як довго тривав фестиваль?
Фестиваль відбувався протягом 12 років. Перші три у Шешорах, потім по всій країні – на Сході, в Криму та на Поділлі. Це дивовижно, але в останні роки він все ж повернувся назад до Франківської області – в село Уніж.
– Ти почала розповідати про людей, з якими тут познайомилась. Чи були ще важливі для тебе постаті, через яких ти сюди поверталась?
Так, паралельно з проведенням фестивалю я продовжувала приїжджати у місто, з’являлися нові контакти. Серед них – Юрій Андрухович – визначна для моєї життєвої траєкторії особистість. Завдяки нашим спільним прогулянкам відбувся справжній дотик до міста. Я тоді вигадала серію матеріалів “Міста і люди” та проводила інтерв’ю. Звичайно, інтерв’ю з Андруховичем супроводжувались довгими прогулянками франківськими вулицями.
Це знайомство вилилось в нашу співпрацю в рамках проєктів Андрухович+Карбідо – тоді вперше насмілилася показувати власні відеопоетичні твори. З того ж часу співпрацюємо з віджей-групою “Куб”. З Сергієм Пілявцем, учасником цієї групи, ми досі часто разом – не лише в межах міста, а і в міжнародних проєктах.
– Восени 2020-го ви разом з мінським музикантом Сергієм Кравченком (SK.EIN) поїхали на резиденцію в Хату-Майстерню – семінарський будинок у Карпатських горах. Там було створено кілька мистецьких об’єктів та перформансів, які вилились у виставку “Краплі” та тепер експонуються в Асортиментній кімнаті. Розкажи трохи про цей останній період твоєї франківської історії.
З Асортиментною ми зробили вже два проєкти. Один “Remember nothing” від “Розділових” взимку та ось тепер – “Краплі”. Донедавна я могла би сказати, що постійно повертаюсь у Франківськ завдяки людям і ландшафту. Тепер до цього списку додалось ще дещо.
Останнім моїм відкриттям була власне Асортиментна і та довіра, яка між нами виникла. Коли тобі віддають ключ, лишають простір і довіряють його, у тебе вмикаються абсолютно інші внутрішні правила гри. Це якийсь новий вимір у моїй історії з містом, не пов’язаний буквально з людьми, а радше з атмосферою.
– Що це за атмосфера? Чи можеш ти її описати?
Якщо підсумувати, то думаю, завдяки цим просторам та людям в місті створюється якийсь особливий клімат. Не скажу, що він однозначний, і я відчуваю себе цілковито комфортно і захищено. Але він максимально сприяє процесу. Місто дозволяє (навіть спонукає) до нових свіжих рішень. Тут немає зайвої прискіпливості в момент, коли готова поділитися знайденим. Напевне, будеш ще вдосконалювати й допрацьовувати, але не мусиш робити цей процес герметичним. Навпаки, завжди знайдеш “союзників” і необхідні підказки – в кольорах, людях, фактурах. Словом, Франківськ – це велика майстерня, в якій мені добре.
====
Виставка “Краплі” відкрилась 27 травня. Це серія робіт на кальці, які увібрали в себе інтенсивні краплі бузинового соку й найдрібніші краплі карпатських туманів. Крім робіт бузиною та фото, є документація перформансу –elder/me- і аудіовізуальний твір 07_07, створений спільно з мінським саундмитцем SK.EIN.
До речі, 10 червня відбудеться фінісаж виставки “Краплі”, тобто останній день, коли її можна подивитися.
