Якось випала нагода побувати в Більшівцях. Довгий час це старе галицьке містечко мало статус селища міського типу, тобто вважалося чимось схожим на місто, але не містом, якимсь недомістом.
А насправді Більшівці містом були – мали магдебурзьке право, замок, палац господаря, розкішний парк, свою ратушу і ринкову площу біля неї, синагогу, церкву і костел з монастирем, школу і бібліотеку, купу різних мануфактур і заводиків, кредитні спілки й філії банків, навіть залізничну станцію мали… Повний європейський урбаністичний комплект.
Але Друга світова війна, яку не пережила велика тутешня єврейська громада (більше половини населення), і совєцькі варвари остаточно підірвали урбаністичні перспективи Більшівців.
Бо совітам майже вдалося знищити те, на чому століттями трималося й завдяки чому розвивалося тут життя, – сам genius loci міста. Я про монастир кармелітів і костел Благовіщення. Так, їм майже вдалося, але, на щастя, таки не вдалося остаточно.
Кармеліти – один з наймогутніших католицьких монаших орденів – прийшли в Більшівці десь на початку XVII століття й збудували спочатку дерев’яний храм. А у XVIII столітті на пагорбі над містечком за кошти благодійників звели з каменю і освятили прекрасний пізньобароковий костел Благовіщення і монастир. У 1777 році коронували чудотворну ікону Більшівцівської Богоматері з Дитям.
Орден босих братів Пресвятої Діви з гори Кармель займався в Більшівцях тим, що й всюди: монахи молилися, суворо постили й багато працювали, рятуючись від вічного прокляття й прагнучи спасіння, друкували книги, малювали ікони, влаштовували прощі. Кармеліти заснували й утримували притулок для бідних, публічну школу, бібліотеку й архів. Словом, вони надавали цій фронтирній хиткій території й громаді сталого сенсу і перспективи, творили культуру, яку ми дещо розмито тепер називаємо європейською.
Це було важка, майже нездійсненна місія. У XVII-XVIII століттях містечко й храм на пагорбі багато разів нищили козаки й татари, німецька і російська артилерія в Першу світову перетворила костел і кляштор в руїни. Але брати вперто починали спочатку – відбудовували храм і знову бралися до духовної роботи. І лише більшовицькі гобліни зуміли аж на пів століття перетворити це місце на цілковите ніщо.
У 1945 році кармеліти покидають монастир, чудотворну ікону вивозять до Кракова, а згодом до Ґданська. Радянська влада віддає перлину барокової архітектури під свинарник, потім під зерносховище, а пізніше відкриває тут пункт прийому склотари, куди місцева алкашня носила пляшки в надії похмелитися. Келії і костел незворотно розсипалися, унікальні фрески зникали зі стін, поступаючись матюкам і “автографам”, місцеве населення розтягувало покрівлю, вікна, балки, камінь – все, що тільки могло видерти й виламати, – на свої господарки. Здавалося, роки духовних подвигів і праці босих братів пішли намарне.
Лише коли Союз почав розвалюватися, зі здобуттям Україною незалежності у храму на горі з’явився шанс. В 1990 році його повернули католикам. Десь з 2001 року почалася реставрація монастиря і костелу. Грошима допоміг уряд Польщі. Робота тривала 10 років, зрештою, триває й досі. Замість кармелітів, опікуватися святим місцем взялися францисканці – Орден братів менших конвентуальних. І тепер тут одна з головних католицьких святинь в Україні – Санктуарій Матері Божої Цариці Миру.
Тут проводять служби, реколекції, курси й наукові конференції, сюди приїжджає молодь з України й Європи на так звані молитовні «оази», відбуваються прощі.
Ми потрапили в Більшівці у день, коли служби не було й костел був зачинений. Намилувалися величним бароковим фасадом і краєвидом, який відкривається з гори на долину Гнилої Липи й пасма невисоких Бережанських гір. І змирилися, що цього разу всередину храму, певно, не потрапити. Неподалік якийсь чоловік енергійно прокидав шуфлею сніг. Привіталися, перекинулися кількома словами. Виявилося, це не двірник, а сам гвардіан монастиря, тобто настоятель, брат Міхал.
Брат відкрив храм і радо провів для нас невелику екскурсію. Розповів, як реставрували костел і відновлювали монастир, як збирали кості зі знищених могил і крипти, показав фрагменти автентичних фресок і різьб, які вдалося врятувати, сказав, що в санктуарії зараз точна копія чудодійної ікони, але завдяки невпинним молитвам вона набере тієї ж сили, що й оригінал, і він мріє колись добитися її коронації. На прощання брат подарував нам поштівки зі слоганом францисканців – «Ми там, де ти нас потребуєш» – і запросив приїжджати ще. А сам пішов розвантажувати ЗІЛ з дровами для монастирської котельні. Було видно, що йому якось в кайф і знайомити зі святинею гостей, і прокидати сніг, і тягати здоровенні ковбани. Мабуть, тому що він там, де його потребують.
Ми спустилися з горба до містечка. Воно значною мірою зберегло своє первісне архітектурно-просторове планування. Ратуша і площа ринок (зараз – Вічевий майдан) зі скромною довоєнною забудовою по периметру. На схилах сусіднього пагорба зберігся великий парк, а на вершині – палац останніх власників міста спольщених вірменів Кшечуновичів. Тепер там дім престарілих. Будівлі в містечку добряче пошарпані, деякі зовсім покинуті, з вибитими шибами, наче щойно вчора Більшівці вкотре пережили набіг татарів чи козаків.
Облуплені фасади на Вічевому рясно заліплені вивісками й рекламними розтяжками, від чого виглядають ще безнадійніше. Але коли підняти погляд – ти бачиш, як над всім цим підупалим і безпорадним ансамблем тепло світиться відновлений храм, і розумієш, що місто знову отримало свою assemblage point, точку складання, точку росту і все потроху приведеться до ладу, наповниться сенсом і надіями. І все тут буде добре.
