Він дратував наші 25% з моменту свого обрання. Своїм «какая разніца», малоросійськими «Сватами» і популізмом. Ми мали підстави вважати, що він – «президент зради», тому з недовірою сприймали його здобутки на кшталт нової зовнішньополітичної стратегії чи здобуття Україною статусу партнера розширених можливостей НАТО. Зате чітко бачили Олега Татарова або Миколу Тищенка, розпили «Великого будівництва» і роботу на оплески аудиторії.
За два з половиною роки до прихильників Зеленського теж почало доходити, що він – не Голобородько. Рейтинг президента почав просідати, і здавалося, що скоро країна перегорне чергову сторінку свого безуспішного пошуку національного лідера.
Але втрутилася війна.
На тому ранковому відео другого дня війни Володимир Зеленський, неголений і втомлений, проходив повз Будинок з Химерами і говорив про війну і опір. Втім, головними у відео були не стільки слова, стільки доказ того, що він – президент і головнокомандувач – тут, у столиці своєї держави, яку намагається захопити російська армія. В той же день стало відомо, що американці пропонували Зеленському виїхати, але він відмовився.
Здається, це стало першою новиною, яка стабілізувала країну. Після розгубленості першого дня, багатокілометрових і багатогодинних черг на виїзд з Києва ми побачили, що президент, який мав набагато більше можливостей врятувати себе, ніж кожний із нас, залишився у столиці держави, президентом якої він став пару років тому майже «по приколу».
Феномен Володимира Зеленського не в тому, що Україна тримає оборону вже 11 діб. Це заслуга українського народу, який виявився зовсім не таким, як його уявляли собі в Росії. Феномен Зеленського в тому, що цей пацан «42-я-не-лох» зі своїм роялем раптом виявився більше мужиком, ніж багато хто з нас.
Він має що втрачати, в нього є «запасний аеродром», але попри це він залишається в Києві і веде нашу Війну за Незалежність.
Цьому не має однозначного пояснення. Скоріше, як і в політичній непослідовності Зеленського мирного часу, тут сплелося багато чого. Відчуття країни й історичний момент. Азарт і мама Римма, син якої хоче, щоб вона ним пишалася. Власний онтологічний шанс – хлопцю, який виріс у Кривому Розі 90-х і для якого гумор був, напевно, єдиним захистом від місцевої гопоти, раптом випала можливість все «переграти», ставши у свої early forties ледь на батьком нації.
Порошенко хотів бути Петром Великим, але завадила жадібність. Зеленський хотів лишатися крутим шоуменом, але став головнокомандувачем країни у її найважчий час. Порошенко в цих умовах вже, мабуть, знайшов би спосіб домовитися з Путіним на засадах ріалполітік, підписавши чергові Мінські угоди. Але Зеленський надто контрсистемний для того, щоб Путін бодай міг запропонувати йому щось подібне.
Ця неспівставність дратує Володимира Путіна не менше, ніж сама Україна, що єдина на пострадянському просторі, крім країн Балтії, які ніколи по-справжньому не були «совком», спромоглася збудувати систему демократичного транзиту влади. Косу і криву, часто маніпулятивну, але таку, в якій навіть криворізький комік може стати президентом.
Путін хотів би, щоб йому протистояв хтось «серйозний». Натомість вже 11 діб його армія перетворюється на перегній в Україні під командуванням людини, яку ще років 5 тому він міг запросто замовити собі на корпоратив.
Українці вже відобразили цю глузливу іронію в фотожабі: «Ти уявляєш себе будівничим імперії, стратегом всіх часів, якого бояться лідери Європи, – і тут тебе ї-бе капітан криворізької команди КВН».
«Смєшной хахол», якого десятиліттями змальовувала російська пропаганда, раптом виявився доволі страшним і впертим. Виявилося, росіяни прорахувалися, коли думали, що Україна подібна до Анастасії Заворотнюк, яка зробила свою кар’єру на тому, що веселила «імперську метрополію» своїм рагульским акцентом і тупуватістю. Будемо чесні, до створення цього образу долучився і 95 квартал.
І те, що обидвох звуть Володимирами, «володарями миру», лише додає метафізичного виміру в це протистояння. Обидва ведуть битву за світ майбутнього.
Колись Володимир Зеленський питав українців у своєму новорічному зверненні «какая разніца?». 24 лютого він мав змогу отримати цю відповідь: «разніца» з’являється тоді, коли спільний культурний код, в тому числі виражений у мові, стає засобом розрізнення «свій-чужий». А відтак запорукою виживання.
Можливо, вогонь війни дійсно переплавить Володимира Зеленського у політика нової якості. Можливо, для людини, яка бачила цей жах і провела крізь нього свою країну, всі відкати і розпили, які дає президентська посада, перестануть бути актуальними. Можливо, це допоможе йому зрозуміти, чому «Свати» є хорошим комерційним продуктом, але поганим ціннісним.
Сьогодні Володимир Зеленський власним життям грає свою найкращу роль. Образи Голобородька та Наполеона, які він втілив як комік, зараз відбуваються з ним насправді та всерйоз.
І наразі справляється він чудово.