Дефініція проста. Сміття – тіло, нормативність – душа його. Спочатку про нормативність. Без неї сміття є сміттям. А от з нормативністю воно отримує сенс для існування. Безсмертя, можна сказати.
Нормативність – це магія. Магія аналогій. Через аналогію вона поширює сміття у соціальному фізичному світі по всіх його координатах. Немає кутка, куди б вона не докинула свого тіла. Таке собі спонтанне розростання у геометричній прогресії. І якщо десь з’явилась пустота, нормативність одразу ж туди простягає мацавку, на кінці якої зуби.
Вона насправді жива. І дуже небезпечна. Це хижа істота інформаційного світу з інстинктом саморозмноження та очима у соціальному вимірі, що постійно нишпорять навкруги. Її саму не видно, але вуха і очі її скрізь. Вона виїдає соціальний простір, тільки-но у ньому з’являється порожнє місце. Не нагадує мікроба чи вірусу? Це те саме.
Ледь не забув про темпоральність. Це і є суть нормативності. Бо краще, ніж простір, вона їсть тільки час. Вірніше, час – це її мета існування, а простір – тільки засіб для харчу. Щоб жити вічно.
Що в ній основне? Умови, які вона залишає в соціумі. Це пастки, в які потрапляють необачні. Коли ми щось робимо, то інколи й не здогадуємося, що вже спіймані. Але наступного разу ми це щось уже носимо з собою, заражаючи навколишнє. Умови, що зайшли нам в голову, змушують повторювати па, нав’язані нормативністю.
Тепер про те, що вона залишає за собою. Про сміття. Метаболізм нормативності простий – їсть невпорядковане, а позад себе залишає врегульоване. І ось тут найбільша небезпека – кількість і якість відходів життєдіяльності. Тут теж нескладно. Якщо законодавство заплутане, об’ємне, суперечливе і мутне, ми маємо справу з дурною (дурна – це і дурна, і зіпсута) нормативністю без мізків та інтелекту. Як це бувало не раз – пацан з наганом вмить зробить із кодла професорів концтабір і наведе там жуті. І буде так робити скрізь, куди дотягнеться жагою регулювання. А позаяк мізків нема, воно не уміє кодифікувати, бо це синтез. Воно уміє тільки множити злоякісні норми без необхідності.
Але є така особливість. Істота не може пройти до нас без Провідника. І яка його якість, така і нормативність. Чомусь до інших приходить розумний, а до нас той, який є. Чомусь у інших упорядкованість соціального простору – на благо всім, а у нас – тільки обраним. Чомусь у нас ніяк не виходить привести у цей світ розумне, добре, вічне. А приходять завжди Льоп і Шльоп. Тому що істота ця залежить від інтелекту, який її проводить. Без сполучення з розумом нормативність є раком, який убиває соціальний організм, засмічуючи його непотребом і безглуздям, у якому нормально живуть тільки хапуги і падлюки. А решта на них працює.
У романі “Петро І” Олексій Толстой (правнук гетьмана Розумовського) дуже добре описав таке нормотворення на прикладі боярської Думи. Як вони елегантно вирішували державні проблеми в кризовий час – наклали новий податок на посполитих і пустили злого духа з тіла під шубу. Ніяких аналогій. Але хіба це не нагадує нам когось чи щось?
Якщо не нагадує, то ось вам. Рік як апеляційні суди переглядають рішення про продовження тримання під вартою (це коли рішення суду першої інстанції видається несправедливим і безпідставним, так буває). Воно вже стукало і знизу (від людей), і зверху (від Хазяїв), і по горизонталі (від тих, хто при пам’яті). І достукалось. Бояри милостиво погодились, що непорядок. Та й нормативність дурна била в голову. І в ЄС наполягали, богрошейнедадуть. Довго запрягали, але швидко поїхали (там багато таких з характерним північним духом).
Дозволили. Написали, що можна розглядати. Але щоб не розганялись, то ось вам ґудз – обмежили можливість апеляційного перегляду дефіцитом даних. Можете собі переглядати скільки хочете, але тільки дві бумаги – клопотання прокурора і рішення того суду, який на самій землі – перший. Це, може, нецікаві слова. Та й тема нецікава – тримання під вартою стосується тільки злочинців, яким там і місце. Але це тільки тоді, коли в клітці не ви.
А от якщо не пощастило і орган досудового розслідування з прокурором під якимось реальним чи вигаданим приводом таки дотяглися до вас, то ось тоді ви і відчуєте дурну нормативність на собі сповна – апеляційний суд не зможе коректно вирішити, чи справедливо ви сидите. Він буде гадати на цій гущі. І гатити навмання з трьох стволів (в апеляції три судді як один). Бо не знатиме, ні коли ви сіли, ні чому ви там, ні скільки ви вже там той і скільки це ще буде. Це як вести машину за приладами всліпу. Весело, драйвово. І смертельно небезпечно як для водія, так і для пасажирів.
Кому це було потрібно: загнати “Б” назад в “А”? У нас у селі це називалось писати вилами по воді. На сьогодні, мабуть, досить. У наступній серії буде про те, чому тільки точні гвинтівки представляють інтерес.
