Припустімо, вас обрали міським головою в невеликому центральноєвропейському містечку з великим потенціялом та не меншими проблемами. У вас є одна каденція на те, щоб перетворити його на комфортнішу версію населеного пункту, який вам дістався, або промахати все і нічого не зрозуміти.
Звучить як опис посередньої містобудівної стратегії. Або як намацальна реальність будь-якого мера пострадянського міста з історією. Деякі йдуть першим шляхом. Деякі – другим. Але є певні універсальні містобудівні рецепти, які не надто змінилися з появи автомобілів і які при цьому достатньо прості, щоб їх можна було просто засвоїти.
Звісно, в кожному місті в кожну каденцію є свої змінні: будівельна мафія, байдужі до всього приватні власники, невдячні громадські активісти, гайпожерна опозиція та деструктивні секс-меншини, котрі тільки й думають, як би перетворити квітуче центральноєвропейське містечко в сірчане озеро Содому і взаємоповаги. Але речі, про які я хочу нагадати, від цих факторів не залежать.
Мер міста – виборна посада. В українському політикумі про це заведено забувати, але людина, що займає найвищу виборну посаду на будь-якому рівні урядування, не є власником своєї юрисдикції, а лише адміністратором. Місто складається з мешканців, а не з його влади і мешканців. Забути про це можна, навіть не зводячи навколо маєтку п’ятиметровий паркан і не ганяючи на роботу кортежем.
Свідченням того, що ви забули цей важливий нюанс, стає те, що ви експлуатуєте займану посаду для отримання соціального капіталу. Наприклад, використовуєте своє ім’я замість попередження про шкоду куріння (рівно 20% корисної площі) на всіх поверхнях, які використовуєте для інформування містян про свою роботу. Місто – не рекламний майданчик. А врядування містом – робота, а не підстава вважати себе філантропом. Приємно, звісно, коли місто знає своїх героїв (навіть якщо ви приписуєте собі заслуги за результат міської команди з футболу), але місто – це не ви. І міська влада – це не ви. Міський голова – це посада, булгаковський костюм, функція, котру ви тимчасово виконуєте. Фразу «держава – це я» від нас відділяє Французька революція, тож не варто витягувати її з-під гільйотини.
Демократія – це не влада більшости. Або, висловлюючись зрозуміліше, – це не «влада мого особистого електорату». Демократія – це репрезентативна влада всіх наділених правом голосу.
Завдання обраної влади – діяти в інтересах усіх громадян, а не виключно тих, чиї голоси ви розраховуєте отримати на виборах. Звичайно, якщо ви не ставите перед собою перше і єдине завдання – використовувати політичну владу для здобуття виключно політичного капіталу, але всі ми знаємо, що порядні люди так не роблять.
Суть демократії в тому, що в нас є певна спільна мета, до якої ми намагаємось рухатися. У нашому випадку це процвітання міста. Суть політичних партій у тому, що вони по-різному розуміють способи досягнення цієї мети. Якщо спільної мети немає, це означає, що в нас існує конфлікт інтересів замість політичної боротьби. І єдині люди, чий інтерес ми зобов’язані відкидати, – це люди, котрі мають намір демократичними методами (можливо, з дрібкою корупції) цілеспрямовано працювати проти спільної мети демократії – тобто проти процвітання спільнот. До такої роботи проти спільної мети, якщо ви наділені політичною владою, належить несумлінне адміністрування ресурсів, ігнорування актуальних проблем та створення нових проблем, які доведеться вирішувати в майбутньому, заради отримання сьогомоментних політичних дивідендів.
Мотивацією діяльности будь-якої влади не є принцип «як подобається людям». Кількість викликів і проблем, що постають перед будь-якою владою, – колосальна. Люди не знають про більшість із них, не розуміють, що потрібно робити для їх вирішення, і, звісно ж, люди не знають як краще. І, що найважливіше, не зобов’язані. Власне, виборна влада існує саме для того, щоби працювати з цими проблемами і викликами замість людей, котрі дають їм мандат на вирішення цих проблем.
Ви не отримуєте повноваження як такі – ваші повноваження делеговані вам виборцями саме для того, щоб ви працювали на результат, опираючись на професіоналів. Тобто на людей, котрі власне що знають, як краще. Критерій «подобається людям» добре працює в бізнесі та паскудно працює в адмініструванні. Глобальних завдань, що стоять перед будь-якою владою, є всього два: робити як належить, а не як подобається, і комунікувати з виборцями, роз’яснюючи їм потребу приймати ті чи інші рішення. Фактично – доносити, чому на перший погляд непривабливі рішення необхідно прийняти.
Критерій «подобається» добре відображає сьогомоментне враження, але нічого не каже про те, як рішення працюватиме в перспективі. Це легко пояснити на прикладі кредитування. Це рішення виглядає привабливо у формулюванні «Я отримаю 10 000 гривень вже сьогодні», але набагато гірше у формулюванні «Я повинен віддати 12 000 гривень через місяць». Істина, як завжди, посередині – кредит вигідний передовсім тоді, коли 10 000 гривень зараз дозволять вам через місяць отримати більше, ніж 12 000 гривень.
«Робити хоч щось» – за означенням погана стратегія. Якщо у вас на балансі є 10 пам’яток архітектури, які після ремонту втрачають архітектурну цінність, – ви програли. «Робити хоч щось», як і у випадку з кредитами, є сенс лише тоді, коли будь-яке втручання буде ефективнішим за невтручання. Але зазвичай таких ситуацій не буває, навіть якщо йдеться про невідкладну допомогу, яку ви не вмієте надавати. А якщо йдеться про виконання посадових обов’язків – це буквально зізнання в некомпетентності.
Радити у відповідь на конструктивну критику «спробувати самим» – зручне перекладання відповідальности за те, що вас обрали на цю посаду, але ніяк не достатня підстава стверджувати, що ви добре робите свою роботу. А ще це величезна маніпуляція, але то деталі. Пояснюючи на геть простому прикладі – якщо вас на десять хвилин залишили з повним класом дітей і попросили «хоч якось їх розважити», це ще не означає, що прилюдна мастурбація буде кращим варіянтом, ніж старе добре незручне мовчання. «Хоч щось» у сенсі посадових обов’язків означає лише те, що ви не здатні ці обов’язки виконувати, а натомість займаєтесь імітацією бурхливої діяльности.
Довірене вам місто будували не ви. Його будували люди, котрі тямили в архітектурі значно краще, ніж ви, я чи будь-який пересічний читач цього матеріялу. І якщо ви будь-коли задавались питанням «Чому людям так подобається дивитись на старі світлини міста?», я можу на нього відповісти. Не лише зі світлого почуття ностальгії.
Читайте також: Путівник архітектурою для рагулів
Перша і основна причина в тому, що далі в минуле місто справді виглядало краще. Так, часи були інші, автівок було менше, людей було менше, але… Місто складається з будинків. Будинки будують з певною метою. Іноді ця мета – рекламна. Але майже жодна будівля не зводиться для того, щоб слугувати рекламною площею. Так, скажімо, Ейфелева вежа – це реклама. Будинок з химерами – це реклама. І будинки в центрі Івано-Франківська (цілком випадковий приклад, звісно) – це реклама. Але є нюанс. «П’яний будинок» у Празі – новобудова. Бізнес-центр на Штефанплац у Відні – новобудова. І тринадцятиповерхівка на Шевченка – новобудова. Але є нюанс. Собор Святого Петра у Ватикані нещодавно відреставрували. 30 дверей у самому Франківську нещодавно відреставрували. І готель «Дністер» нещодавно відреставрували. Але є нюанс. І одне з ключових завдань політика, котрому довірили ціле місто, – розрізняти такі нюанси. Просто кажучи – не бути персонажем, котрому пояснюють, що таке нюанс.
Громадські активісти – ваші друзі. Цю пораду можна повністю описати цифрами, але кого цікавлять ті цифри. Достатньо хіба сказати, що громадянське суспільство, хоч і делегує частину повноважень виборній владі (буквально «дає мандат»), повинне працювати знизу.
Існує надзвичайно чіткий зв’язок між кількістю низових, точкових ініціятив, якими займаються самі громадяни за підтримки влади, та рівнем розвитку суспільства. На 17% найбагатших спільнот планети (більш як 20 000 доларів ВВП на душу населення) припадає 83% всіх громадських організацій та низових ініціятив. Перевага таких ініціятив у тому, що за ними стоять люди, котрі хочуть це робити. Тобто цілковито зацікавлені саме у результаті своєї роботи.
Ці люди роблять суспільства успішними. І трактувати громадських активістів та їхні запити як зазіхання на недоторканність власного політичного простору (котрий і не має бути недоторканним) – програшна тактика. Вона закриває канал конструктивної критики, блокує можливості для взаємодії, а що найважливіше – не дозволяє отримати допомогу власного електорату, з яким ви маєте бути в одному човні. Ви залишаєтеся сам на сам із колосальною кількістю викликів, для яких не завжди є прості та очевидні рецепти. І, що найгірше, автоматично припускаєтеся все більшої кількости помилок.
