1649 року в Британії судили короля Чарльза Першого. Громадянська війна закінчилась радикалізацією суспільства і перемогою індепендентів, але поки суспільство ще тільки радикалізувалось, більшість політично активних громадян цікавило одне світоглядне питання: як судити короля?
Якщо сьогодні можна сказати “береш і судиш”, то в середині XVII століття з цим були певні проблеми. Це в нас розгнуздані православно-уніатські ліберали з єзуїтською освітою робили собі військову меритократію в неозорих степах України. Англійські ж панове буквально не мали поняття про те, яким чином королівська влада може бути оскаржена.
Англія після того Генріха, про якого ви щойно подумали, відрізнялась і від решти Європи, котра була католицькою і тільки недавно сяк-так розібралася в ієрархії папи з імператором. А в Англії існував Бог. З нього походило природне право. Носієм природного права був король, відповідно саме король виражав повноту влади. Він не був намісником Бога, звісно. Але він був богоугодним медіатором, котрий здійснював божественне, природне право на ввірених йому суб’єктах.
Ця трохи довга передмова потрібна, щоби ґрунтовно прояснити: в мисленні того часу, в його системі знань (далі – “в епістемі”) не існувало способу судити короля. Навіть потенційно. По-перше, як король, котрий і визначає поняття закону, може порушити закон? По-друге, а хто в такому разі має право його судити? Хто може здійснювати владу над джерелом влади?
Другий пункт вирішили вкрай модерно – джерелом влади оголосили народ. Тобто посполитих. І зробили це не заради короля, а щоб забезпечити легітимність рішення Палати Громад, котра голосувала за його арешт всупереч відмові Палати Лордів. Індепенденти просто послали лордів на тій підставі, що вони тут народ.
Концепція легітимности, що випливає з народного схвалення, народилась приблизно тут. Принаймні в її сучасному розумінні. І якось тут стає зрозуміло, чому філософія держави і права що Локка, що Гоббса, що, зрештою, сатири Свіфта так купно лягають у другу половину сімнадцятого – початок вісімнадцятого століття. Бо в Британії в той час відбувалась безпрецедентна зміна епістеми, що вимагала осмислення. Точно так само як італійська філософія права народжувалася в контексті суперечок про інвеституру (фактично – боротьби папи проти імператора) і невпинних конфліктів між містами.
Але поки відбувався цей процес, в Англії було повно людей, котрі в повному ауті спостерігали за тим, як руйнується весь їхній світ, бо якась чернь береться судити короля за державну зраду. Де це таке видано? І вони мали рацію. Це не було видано, але саме цього вимагав дух часу. Громадянська війна була такою затяжною і травматичною, що просто забити на проблему було неможливо. І людям, уявіть собі, довелось на ходу перебудовувати свої уявлення про світ. На ходу вчитися, що монарх не є сакральною і недоторканною особою, а править згідно з традиційним і священним правом, але за схваленням підпорядкованого йому народу. І саме ця чернь, народ, є джерелом його влади. Джерелом, а не суб’єктом. Виявляється, король може бути злочинцем. Виявляється, короля можна заарештувати і судити, якщо він чинить злочини.
Багато хто так і не зміг прийняти ці революційні погляди. Багато хто й помирав з думкою про те, що наступає кінець світу (світ тоді взагалі непогано так трусило), останні стовпи справжньої моралі попрали якісь голодранці на чолі з цим цілим Кромвелем, про котрого пересічний слухач недільних проповідей на парафії в житті й не чув, на відміну від самого короля і шляхетних лордів, котрих історичний процес теж потіснив на узбіччя. Тому що ці люди народилися в епістемі, котра не дала їм можливости думати інакше.
Гадаю, в тому, що перемогу здобули не просто індепенденти, а релігійні консерватори, була певна внутрішня логіка. Їм просто через віровизнання легше було знехтувати королем. Це ті самі люди, котрі вимагали від англіканської церкви позбутись єпископів, бо з ними надто елітарно. І просто не визнавали роль посередників у спілкуванні людини з Богом. Тому для них прийняти низову природу влади, викинувши з рівняння короля як прокладку для реалізації природного права, було світоглядно простіше. Сталося так, що їхні релігійні погляди потужно влучили в Zeitgeist. А багато для кого, хоч монархістів у країні майже не було, бо правління Чарльза і війна довели до ручки взагалі всіх, це було щось цілковито нечуване. Це був крах великої держави і крах самого світопорядку. Хоча насправді це був просто крах епістеми. Це навіть не був крах монархії, протекторат Кромвеля протримається лише сім років. Але це був крах світогляду, в якому єдиним джерелом правди, влади і моралі на землі є король. Цим людям запропонували владу над державою, в прямому сенсі. І більшість людей виявилися психологічно нездатними навіть зрозуміти пропозицію.
Совок був абсолютистським. Партія була джерелом і носієм влади одночасно. Правда була газетою, мораль була на товариських судах, але джерелом всіх цих слів була партія. І для людини, котра виросла в цій системі координат, інше світоналаштування, в якому народ є носієм влади, а джерелом суспільного порядку є договір, а не природне право (котре діяло і в совку, тільки там його називали історичним процесом), для цієї людини світ має бути позбавлений орієнтирів. Сотні тисяч людей не беруть і ніколи не візьмуть на себе відповідальність за свою країну, бо це порушує фундаментальні закони їхнього світу. Зміна підходу до життя потребує іншої епістеми, котра з їхніми поглядами практично не має нічого спільного. І для пострадянської спільноти одне з найтрудніших усвідомлень – це просто консенсус щодо того, що ми існуємо як спільнота. Не як народні маси, а як агентна спільнота. Цього не вчили.
Тому багато для кого, нерідко і з пострадянського часу, думка про агентність і відповідальність просто страшна. Вона загрожує самому існуванню їхнього світу. Тому багато хто старається “балансувати ситуацію” і розповідати, що “в совку ж було і щось хороше”. Тому, власне, “хорошим”, яке було в совку, були або прояви доброї влади, котра по-батьківськи дбає про народ, або великої і сильної влади, котра так само по-батьківськи грозить кожному, хто може цей народ зобидити. І саме цією конкретною інфантильністю користується практично кожна українська влада, в тій чи іншій формі, більше чи менше, в обмін на популізм. Ми й голосуємо переважно саме за обіцянки не змінювати епістему, а ніяк не за обіцянки змінювати щось на краще. Ми голосуємо за те, щоб нічого не змінилось, бо інакше доведеться змінюватись.
Ми досі не зрозуміли, що можемо судити короля.
