Ось вам: мер Франківська напередодні цих патріотичних вихідних простодушно оголосив, оточивши себе образами, що колони «Дністра» досі не розісклили з вини громади, яка «не дотиснула, не проконтролювала».
“Якщо певна частина громади підняла це питання, то чому вони його не дотиснули? Чому Бойко не виконав це рішення? Ну бігали, ходили – і що дальше? Хтось щось обіцяв там розісклити, то чому не проконтролювали й не зробили це?“.
Так от: пане мер, це громада бігала за вас. Вдалася до такого самоприниження – «біганини» (очевидно, ви вжили це поняття, тому що ним зазвичай зневажливо позначають символічно безглузду метушливу марноту), щоб вберегти від неї вас. Бо ж не личить біганина «гаранту конституції» міста, обтяженого відповідальністю за його збереження і благополуччя. Хоча ви отримуєте за це і на це. Хоча ваш робочий час належить місту. Хоча саме ви – підзвітний, повноправний і контрольний орган, зобов’язаний відповідати на всеможливі «чому», а не жодна «частина громади». І якщо доводиться бігати ще комусь, значить, щось не складається саме у вас. Бо ж за вами – панівна політична сила і небачені важелі місцевого впливу.
І оця негроміздка “частина громади” вийшла допомогти вам, зробивши за вас шмат патріотичної роботи. Підвела загальну увагу до теми і вивела її в топи обурення тим, як історію держави топлять у гущі весільної краси, готової переженити все місто. Ця “частина громади” інвестувала свій приватний час у ваш державний, бо вам ніколи і ніяково. А дотискати мали би таки ви. Як уповноважений, як видимий. Від якого не відмахнешся. Ця “частина громади” зекономила вам цілу чорну п’ятницю, коли ви на чолі комунально-велосипедного ключа вишуковуєте негаразди: вибоїни, ямки, обриви і обломи. Чи без ровера не рахується? Чи цій проблемі не вистачає мілкотемності? Чи просто темності, все надто ясно?
Мені ці мерські закиди про недотискання нагадали випадок 23 лютого 1985 року, коли ми, першокурсники в передпризовному віці і стані, святкували день радянської армії. Серед ночі вестибулярний апарат одногрупника Ромка Д. вступив у тяжкий конфлікт з гравітацією. Ми з товаришем нашкребли останні свої копійки, щоб вкласти їх у таксі, але змушені були супроводити полеглого, бо знали його адресу дуже згрубша: село Микитинці. В дорозі вибити більше деталей не вдалось: Ромко вирішив, що краще попасти на той світ від холоду, ніж у такому стані на гарячі очі батьків. Дві години ми тягали його незнайомим для нас замороженим селом в пошуках бодай когось, хто видасть адресу. Або світла у бодай якомусь вікні. Ми провалювались у сніг і періодично викопували з нього Ромка, гублячи свої рукавиці й шапки. Аж поки той не витверезився раптово від морозу і не зарулив у першу-ліпшу хату, яка виявилась його рідною. Додому в середмістя Франківська ми повертались на мокрих ногах пішки, бо ні копійки не залишилось. Але якщо навколо -10, година ходи минає швидко.
Так от, в понеділок на першій же перерві Ромко кинувся до нас з претензією: у нього в кишені було три карбованці, і вони щезли! Ми не проконтролювали, не дотиснули їхнє збереження. Мабуть, Ромко з такою простотою, доведеною до моноекстазу, міг би тепер бути нашим головою. Йому би теж личили ці слова, сказані в контексті «Дністра»:
“Та й мені не подобається, що там деякі художники бігають, які спочатку були проти, а тепер вже – за… Я пригадую на Хоткевича протест, коли там перекривали дорогу. А потім одна з активісток отримала квартиру, і все вже в неї добре. Вона вже не проти будівництва і лишила у спокої забудовника. У випадку з «Дністром» я вважаю, що частина активістів теж мають меркантильні інтереси”.
А можна факти, не абстраговані аж до вулиці Хоткевича? Бо виглядає, що ви досі святкуєте 23 лютого, просто робите це 14 жовтня. Бо таке мислення квартирним підкупом, таке апріорне звинувачення в інтересах, яке допомагає вам відмахуватись від неголослівного опікування нашою рідною історією, – це і є совок.
Громаді, з її обмеженими можливостями в напівправовій державі, залишається сприймати звинувачення в «недотисканні» лише як підштовхування до силових дій на захист закону, порушення якого ви не помічаєте:
“Якщо взяти всі документи, які я бачив, то, в принципі, він отримав дозволи правильно”.
Пане голово, ніхто, крім вас, цих документів не бачив. Бо відколи «частина громади» загострила до них інтерес, їхній витік означав би проблеми для всіх фігурантів-підписантів. Справа в тому, що дозвільні документи, видані з порушенням закону, є ще більшим злочином, ніж самовільні дії. Бо означають не просто зґвалтування історичної спадщини, а зґвалтування групове, із залученням службових осіб. Схвалювати цей акт може хіба той, хто вирішив долучитись до нього заднім числом, щоб отримати і свою дозу задоволення хоча би через тертя.
Жодна частина громади доступу ані до паперів, ані до будівлі не має, отже, свідком злочину бути не може, на відміну від вас (незаявлення про злочин означає причетність до нього – згідно з положеннями частин 6 і 7 ст. 27 КК України). І «контролювати» розблокування власного простору, захищеного сервітутним правом, громада самотужки може хіба що палками і кувалдами в руках. Ви натякали на це?
Бо, схоже, контроль над власними руками ви загубили:
“Вже постфактум прочитав у медіа, що я нагородив (медаллю «міць і гордість міста»)… Я нагородив, бо Бойко справді сплачує податки до міського бюджету”.
Тобто не відав, що робить, але робив заради податків, грошей. Але наскільки місто може почувати себе безпечно, якщо головний його підписант довідується про те, що він скоїв, постфактум і з медіа? А потім вертко вигадує для цього виправдання: “бо він справді сплачує”. Отже, податками можна відмивати злочини? Гроші – це, звичайно, сила. Але злочинні гроші – це боягузливі нечисті сили, які звіються і покинуть в найбільш непідходящий момент.
Зі сказаного мером випливає, що ця «частина громади» – неоподатковані нероби, які бігають від незайнятості. А шо, якщо ця біганина займає продуктивний час і зовсім не собі на користь? А шо, якщо вони платять менш дзвінко, ніж готельєри, але, може, й не менше? Крім того, сплата податків – це ще й дія вшанування законів. А нехтування ними – це стиль роботи і спосіб підпорядкування собі дійсності, який поширюється на всі види життєдіяльності зловмисника. Тому хочеш не хочеш, а закрадаються сумніви щодо платіжної сумлінності вашого героя.
Далі мер відмиває самого Бойка: мовляв, обіцянку давав не він, а хтось там з його родини:
“Чого я маю відповідати за слова Бойка? Навіть не Бойка, а його родини, яка сказала, що розісклить”.
Тобто міський голова не в курсі, що там порушено в законах і взагалі, для чого розіскляти колони – йому все одно, але в курсі, що казав чи замовчував Бойко, – це ж важливо, бо він же «сплачує»! Так, ніби до готельєрів він привлаштувався хлопчиком для виття.
Доведеться нагадати: йдеться про найвеличнішу споруду Франківська з огляду на її історичну та архітектурну цінність, яку тепер нахабно надбудовано, радикально змінено фасад та габарити, а зовнішню прохідну колонаду захоплено і приєднано до внутрішнього простору. Чим порушено наступне:
- ч. 5 ст. 54 Конституції України: «Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність. Держава зобов’язує кожного не завдавати шкоди культурній спадщині та відшкодовувати завдані ним збитки».
- Закон України Про охорону культурної спадщини (29576): «культурна спадщина – сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об’єктів культурної спадщини; об’єкт культурної спадщини – визначне місце, споруда, комплекс, їхні частини, пов’язані з ними рухомі предмети, створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність».
- Міжнародну хартію з охорони й реставрації нерухомих пам’яток (Венеціанську хартію), яка має статус Закону України і зобов’язує будь-яке втручання в пам’ятку архітектури чи історичної спадщини спрямовувати на повернення їй первісного вигляду: «Охорона й реставрація нерухомих історичних пам’яток спрямована на збереження їх не лише як творів мистецтва, а й як свідків історії. Реставрація розглядається як унікальний захід охорони пам’ятки. Метою реставрації є збереження й виявлення естетичної та історичної значущості пам’ятки, що базується на обачливому ставленні до історичної субстанції як автентичного документа. Археологічні та історичні дослідження нерухомої пам’ятки мають завжди передувати реставрації та супроводжувати реставраційні роботи».
- статтю 298 Кримінального кодексу: «умисне нищення, руйнування чи псування пам’яток історії або культури — караються обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії, вчинені щодо об’єктів, які є особливою історичною або культурною цінністю, — караються позбавленням волі на строк до п’яти років. Діяння, вчинені службовою особою з використанням службового становища, — караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років».
Ці норми права закликають мера згадати про його славнозвісний патріотизм. Отой чистий, наріжний, передвиборчий. Патріотизм щодо українськості, а не щодо грошей. Той, що, навпаки, примушує жертвувати, в тому числі й ними, жертвувати безумовним на користь умовного, благополуччям власним заради загального. Той, що не вимірюється шириною урочистого кроку чи гучністю меморіальних промов або довжиною цвяхів, якими прибивають фасадні таблички.
Патріотизм – це ж не рух на колір прапора чи на звук гімну, який лунає навіть з мелодійної погремушки, якою увінчали тепер маківку «Дністра». А саму споруду ніби пропустили через райдужний фільтр, від якого неможливо протерти очі. Але навіть фільтровані фотографії мають меншу цінність, ніж вдалі натуральні. Фільтрована ж історія не має цінності взагалі.
