На перший погляд, нічого спільного не видно, лише повні протилежності. Але це лише на перший погляд.
Чимало нашого люду побувало за кордоном останніми роками і вже напевно звернуло увагу, настільки комфортно купувати ліки в Україні. Аптеки на кожному кроці, їх сотні й тисячі, мабуть, більше, ніж будь-яких інших магазинів.
В моєму рідному Лисці на 4 тисячі мешканців три аптеки і один кіоск. У Франківську – просто не злічити. І коли не зайдеш, там майже ніколи нема відвідувачів. Але ж аптеки мають сплачувати орендну плату за приміщення, хоч якусь зарплату персоналу, зрештою, власники мереж аж ніяк не виглядають на меценатів. То в чому ж цимес?
Перша думка – монополія, але ж тоді нащо так багато крамниць? Монополістам зайві витрати не потрібні! Тим більше навіщо одна й та сама мережа розміщує свої аптеки на віддалі декількох десятків метрів одна від одної? Ні, не монополія!
Інша версія – надприбутки. Але стоп, націнка на ліки регулюється, то звідки надприбутки? Відкидаємо і цю версію. Але ж на кожному кроці аптека!
Залишається остання, третя, версія: цимес у тому, що попри ліки продається те, що насправді ліками не є, а лише обгорткою. Коли собівартість фальшивої таблетки копійки, а продається вона за десятки, а то й сотні гривень. Ось у чому подібність аптечного бізнесу в Україні до наркоторгівлі – надприбутки на здоров’ї людей.
PS. В мене нема фактів, які підтверджують написане вище. Це лише мікроекономічний аналіз того, що всі бачать.