Останнім часом все частіше й частіше стається так, що люди стараються, реставрують історичні будівлі, а потім невідомо звідки беруться якісь активісти і ну пиляти: і колір не такий, і з ліпниною не по-людськи повелися, і два добудовані поверхи на даху, виявляється, абсолютно зайві. А якщо активісти ще й радянські манкурти і починають переконувати, що красне мистецтво і архітектура радянської доби мають цінність, – це реально мєрзость.
З цим коротким путівничком ви завжди зможете перевірити, яку саме пам’ятку архітектури і чому руйнують у вас на очах.
Ренесанс і бароко
Ренесансній та ранньобароковій забудові Станіславова пощастило – вона переважно не дожила до наших днів.
Фортеця, що оточувала місто, була відображенням цілком ренесансних ідей – точної симетрії, людиноцентричности, та й просто тріумфом інженерної думки над високими і масивними стінами.
На щастя, з цим неподобством вирішила покінчити ще австрійська влада – фортецю засипали землею, на бастіонах за палацом розбили парк, а сам палац переобладнали під шпиталь.
Тому палац поки що розвалюється самостійно, а от решткам фортеці, похованим під парком на Валах, вирішила активно допомогти УГКЦ, взявшись будувати церкву без нормальної археологічної розвідки. На цьому ренесансна архітектура в нас майже закінчилась, тому більше ніхто не зможе її нищити.
Палац Потоцьких.
Проте нутро, «начиння» старої фортеці будували вже з відчутними і дуже потужними впливами бароко. Для наочности треба подивитись на ансамбль майдану Шептицького. Прості будинки того часу мають доволі непримітний вигляд – морфологічний корпус і Gala Hall на Галицькій, 41 навряд чи належать до фішок міста, які ви любите показувати гостям. А от катедра і колеґіата – інша річ.
Якщо ренесанс – це мистецтво людини, то бароко – мистецтво дверей. Барокова архітектура – це про входи і виходи, межі та переходи між різними вимірами людського життя. Фасади наших барокових церков, усупереч стереотипам, не прикрашені купами ліпнини і дрібних деталей. Зовнішній ефект – це гармонія вивірених ліній та плавних переходів між двома-трьома пастельними тонами, які формують просторовий образ споруди. Особливо добре це видно на фасаді колегіати, з його рухом від масивного темно-брунатного (тут аналогічно працюватиме також колір патини) купола до жовтогарячих і світло-кремових деталей фасаду, які ніби рухаються від цього купола вниз, міцно кріплячись до червоногарячої смуги фундаменту.
Кілька масивних скульптурних деталей і розбивок простору (балкончик над центральним входом) лише підкреслюють простір і роблять акцент на контрастному центральному вході. Його візуальний ефект – повна протилежність готичній архітектурі, котра працює від фундаменту і рухається стрімко вгору, до високого склепіння. Натомість всередині таких барокових церков завжди багатство розписів і завжди на схожий мотив – розрив у хмарах, Небесний Єрусалим, ніби стеля храму пропонує вірянам уже відкриту райську браму, ось, просто над головою. Зовнішні лінії скромні та вивірені для того, щоб усередині продемонструвати власне те багатство оздоб і деталей, якого ми звикли чекати від барокової архітектури.
Собор Святого Воскресіння – катедральний храм Івано-Франківської архієпархії УГКЦ
Але ось найважливіше питання: як можна покращити такі споруди? Передусім, звісно, замінити іонічні капітелі пілястрів на коринтські. Капітелі – це такі деталі на вершині колон або пілястрів (фальшивих колон, що ніби виступають зі стіни). Капітелі в іонічному ордері – це просто доволі масивні, хоч і елеґантні, завитки. Натомість коринтський ордер, особливо в сучасному, гіпсовому виконанні, – це пісня. Купа дрібних деталей, які виступають із поверхні, а тому особливо добре виглядатимуть з позолотою. Загальне відчуття нормальних розкошів і багатства, а не провінційної скромности. Фасад можна доповнити ліпними панно по периметру (на колеґіаті для цього навіть є виділена кольором смуга, самі гляньте) і просто перефарбувати в більш контрастні кольори. Скажімо, додати зеленого, як на бібліотеці ІФНМУ, чи рожевого, як на самому ІФНМУ. І споруда зразу заграє новими барвами. Зробіть будівлю в такому стилі – і навіть Андріївська церква в Києві не потягається з вашим дітищем за красою оздоби.
Клясицизм і неоклясицизм
Клясицизм і неоклясицизм нині вже нікого не цікавлять, всім це відомо. Пам’ятаєте, що я говорив про нудні іонічні колони? От у клясицизмі цього навалом. Навалом нудних колонад, винесених перед фасадом, або ж колонних балконів (як на неоклясицистичному кінотеатрі «Тон», нині «Люм’єр»).
Також у комплекті йдуть трикутні фронтони, абсолютно нудна прямокутна контурність, і взагалі такі будівлі схожі на великі сільські хати. Особливо з огляду на те, що всі вони – білого чи світло-бежевого кольору (мармур цих тонів домінує в найкращих зразках античної архітектури, які наслідує клясицизм). Боротися з клясицистичними спорудами можна в два способи – зносити їх під нуль, як зробили на Василіянок, або ж розмальовувати, додавати трохи життя в цей нудний кам’яний світ. Так зробили з лазнею «Нептун» на Низовій. Гляньте на неї принагідно. Нормальний ж вигляд. А головне – не нудно.
Лазня “Нептун” на вулиці Низовій в Івано-Франківську
Ампір і необароко
Ампір – це великоімперська мода. Це наслідування стилю римських імператорів. Це стиль великих споруд Відня і Парижа, але на периферії його було небагато і він був більш скромний.
Ампір ззовні – це однотонні монументальні конструкції, на яких колір іноді використовується для того, щоб підкреслити монументальність споруд. Київська, Львівська та Одеська опери збудовані саме в стилі ампір. Провінційні зразки трохи скромніші, а тому зберігають доволі гармонійний вигляд, навіть якщо викрутити кольоровий контраст на максимум, як це зробили з центральним корпусом медичного чи з касою ощадности (нині «Ощадбанк») на розі Мазепи і Січових. Ампір люблять доповнювати статуями, бажано алегоричними, але тут усе нормально – хто ж не любить статуй?
Інтер’єри ампіру – мрія кожного українця. Золото, золото, чорне дерево, мармур, золото. Приблизно як особняк Пшонки. Чи інтер’єр (і екстер’єр також) готелю «Станіславів» на Чорновола. Головне в сучасному ампірі – не зберігати цілісності споруди. Декоративні елементи можуть бути не суцільними і через те ніби обірваними, наче частину оздоби збили з фасаду. Але кого хвилює цілісність, якщо йдеться про ідеальну репрезентацію багатства і розкоші!
Також у сучасному ампірі замість дорогої ліпнини використовують дешеву гіпсову штамповку. Тому що дешева гіпсова штамповка підкреслює багатство значно краще, ніж якийсь там малозрозумілий архітектурний смак. Найкраще, звісно, поєднуються з ампіром металопластикові вікна, бо білий пластик дуже гармоніює з білим гіпсом. Якщо ви хочете показати всім, що заробляєте більше, ніж ваші сусіди, то гіпсова ліпнина і барельєфи – для вас. Навіть якщо ви живете в хрущовці. Повірте, гіпсова ліпнина навколо балкона хрущовки матиме нітрохи не гірший вигляд, аніж на таких псевдоампірних фасадах. Псевдоампір – це абсолютний показник архітектурного смаку.
З необароко трохи краще, бо в ньому від природи більше деталей. Зрештою, в Івано-Франківську ці два стилі часто доволі подібні, бо ампіру потрібен масштаб. А в Івано-Франківську з масштабними історичними спорудами трохи туго. Те, що неоампір робить за рахунок масштабу, необароко досягає через деталізацію. Багате різьблення дверей, скляні вставки, безліч зовнішніх деталей, абстрактних барельєфів, потужні кам’яні балкони з фігурними балюстрадами. Необароко любить працювати з формами самої будівлі, вписувати двері в ширші аркові конструкції, додавати різьблених оздоб на одвірки і рами вікон, причому одвірок зазвичай вінчає півкругла фрамуга, переважно засклена, а рами вікон часто вигинаються в плавні форми, замість рухатись по прямій.
Реставрувати необарокові споруди дуже дорого, до того ж вони не такі патосні, як хороший ампір. Тому двері краще міняти на звичайні броньовані (чи масивні дерев’яні, якщо ви мажор), вікна – на звичайний металопластик і при цьому обов’язково стежити, щоб десь зі стіни стирчала будівельна піна – вона дуже добре поєднується з дрібною ліпниною. Також барокові фасади чудово підходять для масивних пластикових вивісок чи неонових оголошень, оскільки що більше на фасаді деталей – то, як відомо, краще.
Модерн (сецесія) і функціоналізм
Стиль, пов’язаний із появою нових будівельних матеріялів, зокрема бетону. Сецесія прагне наслідувати природну плавність ліній, часто працюючи в парі з традиційною архітектурою місцевости. По-перше, це означає велику кількість металу в оздобах – куті балкони і парадні двері, металеві колони біля входу, що імітують ріст виноградної лози. На гребенях сецесійних фасадів часто можна бачити заокруглення і петлі, пласкі рельєфи, котрі спускаються вниз, так що вся будівля ніби плавиться і стікає додолу. Контурність сецесії незрозуміла і нещадна.
Сецесія стає першим насправді концептуальним стилем, у межах якого різні митці різними деталями передають різні ідеї. Тому сьогодні працювати з нею надзвичайно складно. Якщо ви бачите сецесійну споруду – залиште її в спокої. Хай стоїть. Рано чи пізно сама розвалиться.
Але якщо ви справді маєте архітектурний смак, то існує таємний спосіб миттєво розкрити вашим будівельникам таємниці цього складного стилю – покажіть їм картини Мухи і попросіть зробити як там. Для передачі контурів та ефектів сецесійних будівель, звісно, слід використовувати гіпсові деталі, бо з бетону дорого. Беріть приклад з пасажу Ґартенберґів – павільйонна споруда, збудована за принципом аналогічних у Відні та Парижі, але всередині нам не обійтися без люстр із висюльками, бо скло і метал – це надто вбогі оздоби.
Функціоналізм – це вже не модерн. Його завдання не наслідувати природні форми, а відштовхуватися від прямого призначення – перебування всередині людей. Для функціоналізму не існує універсальних рецептів, бо вигляд кожної будівлі диктує її призначення. Філармонія доволі проста з виду, оздоблена скромно, але кожна деталь споруди чітко вказує на те, що перед нами мистецький і музичний заклад, нічого зайвого.
Ратуша будувалась не для того, щоби стати притулком міської ради, а щоби створити чіткий візуальний і контурний орієнтир середмістя, її функція – маркувати простір навколо себе, а не бути зручною для клерків.
Іноді функціоналізм позичає деталі в модерну, щоб увиразнити свою прямоту. Скажімо, на стику цих двох стилів збудовано готель «Дністер» – ряди вікон у ньому розмежовані широкими вставками, які розділяють масивну споруду на окремі фрагменти, підкреслюючи її функціональне навантаження та розбавляючи потужні контури будівлі. Вставки з глазурованої кераміки і невеличкі меандри на стінах не впадають у вічі, але також розбавляють загальний вид. І при цьому нітрохи не приховують функціональної природи готелю.
Готель “Дністер”
Готель “Дністер” “реставрувала” фірма “Надія”
Звісно ж, найкращий вигляд функціоналізм матиме, якщо перетворити його на імітацію ампіру. Спільного між ними, як ви бачите, чимало. Наприклад, будинки в обох стилях переважно прямокутні та з дахом. Тож оберіть підходящу спермозно-білу заливку і фігачте. Повірте, якщо ви вже згодні таке зробити – результат розчарує кого завгодно, але не вас.
На жаль, ніхто не береться покращувати чистий функціоналізм – польські будинки тридцятих років, із плавними півкруглими контурами, але без оздоб. Як, наприклад, два будинки на початку Бельведерської. Раптом що – це не хрущовки, до них ампір також пасуватиме чудово.
Бруталізм і сучасність
Тут слід розповісти дещо про міста загалом. Міста виникали стихійно і плановано. Стихійні міста утворювались навколо портів, джерел виробництва чи на перетині торгових шляхів. Плановані міста, загалом, утворювались там само, але з чітким наміром саме збудувати міський простір.
Франківськ – місто плановане. У ньому майже немає вузьких вуличок, зате багато площ, а середмістя забудоване нещільно. Поверховість середмістя завжди орієнтується на відстань між будинками, тому забудова Труша дво- і триповерхова, а для Стометрівки нормальні і кам’яниці на п’ять-шість поверхів. Що вищі будинки – то більше вільного простору вони потребують, щоб не замикати людей у клаустрофобічних каньйонах. Тому бруталізм у наших краях поводиться дивно.
Бруталізм – це течія, що передбачає використання голих і монолітних бетонних форм. Це протилежність модерну: замість використовувати пластичність бетону для маскування кам’яної природи міста, бруталізм виставляє його напоказ. Але радянський бруталізм, на диво, враховує природу середовища, в якому він функціонує. Так, стоматологічний корпус на Грушевського увінчаний стрімким черепичним дахом, схил якого трохи гасить поверховість будинку, щоб він менше вибивався з ансамблю вулиці.
«Переговорка» (нині ЦНАП) на вулиці Вітовського не лише зберігає контурність, віддзеркалюючи своїм стилем обриси цілого кварталу навпроти, її фасад перемежований трапецієвидними виступами, які римуються з деталями фасаду навпроти, аж до ідентичного балкончика на рівні другого поверху. Це, нагадую, радянська архітектура.
І ця радянська архітектура має в собі чіткий відбиток історичного ансамблю. Вона вписується в загальну забудову, на відміну від «Легенди», споруди «Арс-дім» чи, боже збав, «Делікатесу» на розі площі Ринок і Галицької.
Оці фішки типу «стрімкого даху», які працюють в стоматі на Грушевського, не працюють, якщо у вас поруч стоїть друга половина будівлі з нормальним дахом і неампірним виглядом (ви не повірите, шановна «Надіє», але невідреставрована половина готелю зараз має значно кращий вигляд, ніж відреставрована).
І взагалі, як на те пішло, реставрувати чи осучаснювати місто, не розуміючи контексту, в якому воно зводилось (а приклади роботи з таким розумінням можна полічити на пальцях) – це розписуватись у власному рагулізмі та елементарному незнанні того, що «чотири стіни, дах і шоби по-багатому» – це не архітектура.
Стильова домінанта «по-багатому» з архітектурою взагалі не має нічого спільного. А з комплексом меншовартости – має.
