Текст: Анна Потьомкіна, Альона Каравай
Фото: Олеся Саєнко
Наприкінці 2021 року в івано-франківській ратуші відбулася виставка, на якій показали роботи невідомого франківського художника. Цей художник, чиє ім’я ми не називаємо (а замість цього означаємо як N.), у 60-х по пам’яті відтворив роботи авангардистів з західної польської та східної радянської України початку минулого століття.
Творча команда проєкту зібрала досить незвичний склад: художника Нікіту Кадана, письменника Юрія Андруховича, звукову артистку Лєру Полянськову та мистецтвознавця Олександра Сушинського. Реалізували все це франківська галерея “Асортиментна кімната” та агенція освітніх і культурних подій “proto produkciia”.
Здавалося б, виставка як виставка, хоч і досить масштабна. Але вийшло так, що саме про неї написали майже всі центральні київські медіа, що висвітлюють візуальну культуру, саме про неї у фейсбуці висловилися майже всі арткритики та культурні журналісти (а деякі – неодноразово), та саме навколо неї й досі точаться дискусії мистецької (насамперед київської) спільноти.
Що ж сталося? Зібрали для вас ґайд матеріалами та ФБ-постами, аби ви могли розібратися та відчути себе в центрі мистецької дискусії. Бо якщо вона точиться навколо франківського проєкту, цього не варто пропускати.
Тож поїхали.
За кілька годин до відкриття виставки на “Збручі” вийшла колонка Юрія Андруховича “Уможливлене”, в якій він розказує про фігуру франківського художника N., яка виринає з його дитячих спогадів – чи то як збірний образ, чи то як реальна, але раніше вирвана з пам’яті людина.
Виставка відкривається 30 грудня, і автори проводять в день фінісажу декілька екскурсій для всіх охочих (одну з цих екскурсій записує Оксана Квітнева для чергового випуску Одним дублем). Першим швидким, але ґрунтовним оглядом виставки стала стаття на франківському КУРСі авторства Наталі Кушніренко. З першого ж абзацу журналістка попереджає, що глядачу не варто сприймати усе побачене за правду, та й сама правда тут – категорія, яку автори ставлять під сумнів:
“Франківський письменник Юрій Андрухович та київський художник Нікіта Кадан в колаборації дослідили мистецький контекст польської Галичини і Станиславова-Франківська 1920-1930-х років, наклали його на мистецьке тло радянської України того часу і створили реальність-яка-могла-би-бути. Фактично глядачів чекає велика містифікація, яка, втім, буквально відповідає означеному часу. Франківцям пропонують зануритися у відтворення і перетворення справжнього українського мистецтва 1930-х – впізнавати картини, ілюстрації, плакати відомих художників в алюзіях пана N, невідомого франківського художника того часу.”
Після відкриття матеріали починають виходити з такою швидкістю, що, здається, ніби автори та авторки змагаються в оперативності та унікальності погляду. У них це виходить.
Спочатку київське медіа про мистецтво розміщує перше (та станом на зараз єдине) спільне інтерв’ю Юрія Андруховича та Нікіти Кадана. Зважаючи на неочікуваність цього творчого тандему, інтерв’ю бере головна редакторка видання Настя Калита. В матеріалі під назвою “Ревізіоністський синдром” Кадана та Андруховича: власна пам’ять чи спільне минуле і Юрій, і Нікіта говорять відверто. Зокрема, Юрій висловлює думку про те, що “Івано-Франківськ не зовсім налаштований на авангард” і “є доволі активний прошарок тих, хто цю виставку, можливо, заатакує, причому агресивно”. А розповідаючи про марення художника N та виставку модерністів, якої ніколи не могло бути, Нікіта Кадан проговорює відкрите питання: “Чи він боровся за власну пам’ять, яка залишалася невкоріненою, для якої було все менше твердого підґрунтя в історії мистецтв, чи він воював за спільне минуле?”.
Дещо пізніше естафету питань про те, як письменнику та художнику працювалось разом, переймає франківська журналістка Оля Суровська у великому грудневому інтерв’ю для Репортера:
”– Як працювалося з Каданом – людиною іншого покоління та способу мислення?
– Так, він з іншого покоління, приблизно того віку, що й моя дочка. Тут ще журналісти люблять запитувати про різні ідеології…
– Схід-захід?
– Не знаю, схід-захід чи лівий-правий. Але я себе ні до яких правих не відношу. Нікіта, звичайно, підтвердить, що він лівий. Я й до лівих себе не відношу теж.”
Майже одночасно з цим інтерв’ю виходить великий аналітичний матеріал Ольги Суровської в одному з найстаріших журналів про сучасне мистецтво Korydor. Стаття під назвою Переписати історію мистецтвом концентрується навколо фікційної складової проєкту – зокрема, Оля, одна з небагатьох журналісток, розпитує одного з авторів Олександра Сушинського про те, навіщо цей проєкт поєднує історіографічний матеріал та містифікацію.
“Такі проєкти, як цей, що ми робимо зараз із Нікітою, намагаються показати, що історія є складнішою, ніж ми звикли думати, що сама держава створює фікцію і її варто демістифікувати, — говорить Олександр Сушинський. — Через фікцію йде повернення якщо й не до реального, істинного стану речей, то принаймні дозволяє звернути увагу на те, що насправді все — складніше,” – каже Сушинський. До речі, зараз Олександр працює над дисертацією на тему постправди й фікціональних практик у мистецтві. Під час стипендійної програми Gaude Polonia він працював над глосарієм фікціональних практик, до якого увійде й “Ревізіоністський синдром”.
На цьому етапі варто згадати, з чого складалась виставка в ратуші. Адже окрім більш як 50 візуальних робіт художника N. (графіка та колаж), на виставці був присутній запис радіопередачі. Її автор – Юрій Андрухович – впродовж харківської резиденції влітку 2021 року реконструював запис, який можна було б почути у 1930-х. Передача присвячена виставці 1931 року, якою марив головний герой N та на якій були представники авангарду з радянської та польської України. Цю радіопередачу можна послухати й тепер – вже після закриття виставки та в будь-який час – на soundcloud. А ще більше про радіопередачу та її ведучого Валеріяна Поліщука Юрій Андрухович розказав у своїй колонці на “Збручі” під назвою …і сповніть етер…”
“N, весь охоплений ревізіоністським синдромом, таку категоричну неможливість іґнорує. Він бачить ту виставку, він бачить їхні роботи на ній! [….] І тут пора нарешті спитати: чому саме він, Валеріян Поліщук, друг Тичини і Хвильового, винахідник “конструктивного динамізму” і “спіралізму”? Чому саме він вирушає до Станиславова на виставку?” – сам ставить питання та сам дає кілька варіантів відповідей Юрій Андрухович. А потім підсумовує: “Бідолашний N до кінця днів малюватиме чорні плями всередині людських істот – чи то щоби звільнитися, чи, може, застерегти”.
Здається, на цей момент про виставку сказано немало. Але все лише починається, і поки виставка у Франківську закривається (до речі, тут можна послухати аудіоверсію закриття), київські медіа публікують ті самі тексти, які викликають найбільше дискусій.
Спочатку мистецтвознавець та куратор Дмитро Чепурний описує свій глядацький досвід відвідання виставки для Your Art. В матеріалі Виставка N.: Позиції глядач_ки, периферійний топос і зникнення людини авангарду Дмитро пише:
“За виставкою N. та його образами можна окреслити контури українського авангарду — його включеність у обмін ідеями зі світом, його експериментальний та відкритий політичний характер. Разом з тим, виставка уникає єдиного тлумачення, залишаючи глядача_чку серед множинності суб’єктивних оповідей про польських, єврейських, українських художників та художниць. Мова виставки Нікіти Кадана та Юрія Андруховича дидактична («ми не пам’ятаємо!» — може собі подумати необізнан_а глядач_ка), проте вона надає можливості для власних висновків й залишає багато запитань без відповідей. Зрештою, хто такі ми? І чого ми не пам’ятаємо?“.
До речі, рекомендуємо цей матеріал тим, хто не був на виставці, адже він містить чи не найдетальнішу документацію робіт з аналізом, на які оригінали авангардистів вони посилаються.
Іншу оптику обирає авторка критичного (та, будемо відверті, досить скандального) тексту “Компліментарний синдром, або Як я спробувала бути критичною” для медіапорталу ВОНО. Марія не відвідує виставку, але намагається вибудувати письмовий діалог з Нікітою Каданом шляхом мейлового листування.
“Зважаючи на майже стерильний критичний фон довкола фігур Кадана і Андруховича, цей матеріал міг би нас і не зацікавити. Проте різниця у поглядах двох митців на мистецький процес, функцію і роль митця підштовхувала до розмови. Чому лівий прогресивний художник вирішив співпрацювати зі шкільним класиком сучасної української літератури, публічна риторика якого все більше набирає консервативних рис? До того ж надана редакції стисла інформація про проєкт змусила звернути увагу на його змістовні елементи й поставити під запитання методи, які використовують митці у цій неочікуваній співпраці”, – каже авторка на початку тексту.
Текст викликав низку обговорень в фейсбуці – зокрема, під постами арткритикині Анни Калугер та куратора Дмитра Чепурного. Не оминула своїм коментарем цей матеріал й культурна журналістка та редакторка Ольга Перехрест, яка більше року тому переїхала у Франківськ та була однією із засновниць франківського видання Куфер.
Ми як організатори лишаємо цей матеріал без коментарів (адже ж це про вільне судження, правда?), лише звертаємо увагу на те, що він містив неточності та зазнав змін окремих формулювань тричі – 4, 6 та 11 січня, про що є відповідні зноски. Також цей матеріал став одним з двох, який обговорювали на дискусії “Як нам жити разом?”, де йшлося про етичні питання арткритики. Співзасновниця “Асортиментної кімнати” та координаторка “Ревізіоністського синдрому” також брала участь у дискусії, а її перегляди наразі, мабуть, побили всі рекорди для відео такого типу на youtube. Подивіться й ви.
Також в січні на одному з найвідоміших українських інтернет-видань “Лівий берег” був опублікований довгий текст “Пастка для Кадана” від Анни Алієвої – наукової співробітниці Національного художнього музею, яка спеціально приїжджала у Франківськ, аби побачити виставку. В одному з абзаців Анна пропонує читачеві таку тезу про основний метод проєкту:
“Містифікація — це прийом, який дозволяє говорити відверто, використовуючи алегорії. До містифікації зазвичай звертаються в останню чергу, коли всі інші прийоми художньої інтерпретації дійсності вичерпані. Можна сказати, що метод містифікації приходить до українського сучасного мистецтва як завершення архівного/історіографічного повороту.”
Нагадаємо, що історіографічний поворот – це термін, який вводить у сучасний мистецький український дискурс низка дослідників та митців від 2016 року: Євгенія Моляр, Микола Рідний, Нікіта Кадан, Борис Філоненко та інші. Цей поворот полягає у підвищеній увазі митців до практик архівування та подання матеріальних свідчень, до проблематики історичної пам’яті. Причому найчастіше у фокусі митців є саме музей як місце, що розповідає нам про минуле.
Теза про те, що “Ревізіоністський синдром” закриває історіографічний поворот – принаймні в творчості Нікіти Кадана, – викликала багато цікавих дискусій. Наприклад, радимо заглянути під цей пост Анни Алієвої або під цей пост Альони Каравай.
І нарешті точку – або ж скоріше трикрапку – в цій дискусії поставив текст розмови Нікіти Кадана та Олександра Сушинського під назвою “Потрібно навчитися стріляти собі в ногу або прийняти логіку великої втрати”: Про присвоєння авангарду та практики музею майбутнього. Це інтерв’ю відбулося ще у вересні 2021 року як частина дослідження Сушинського й не планувалося до друку. Але вийшло так, що в ньому Нікіта Кадан дав відповіді на питання, що виникли вже пізніше у критичних текстах та дискусіях. Чому обрали авангард як точку спільного фантомного болю? Чому на цю точку натискається саме в такий — нечутливий? — містифікаційний спосіб? Чому така комплексна та багатоскладова структура? Чому раптом ці два митці — з протилежних (?) ідеологічних структур — шукають «спільну нерадикальну мову»? Зокрема, Кадан каже:
“Державним музеям, з якими я взаємодію та деяку істину яких не заперечую, я б запропонував розміщувати в одному просторі наративи, що конфліктують. Музей має право суперечити собі, музей не зобов’язаний репрезентувати певну стабільну й погоджену інститутами національної пам’яті точку зору. Стара ідея про те, що різні частини України мають різних героїв, мала в собі щось розумне. Але не в тому сенсі, що між цими наративами потрібний компроміс, побудований на замовчуванні, а в тому, що цей конфлікт треба привести до певних сенсовних форм. З одного боку, конфлікт має бути адекватно локалізованим, щоб за різні проєкти минулого могли виступати люди, які мають достатньо подібні позиції стосовно майбутнього. Це цілком реалістичний сценарій навіть в теперішніх обставинах. З іншого боку, енергія цієї суперечки має працювати на ревізію та постійне переглядання орієнтирів і цінностей. А ще — на пошук нових фактів та доказів для різних версій, всі з яких мають наштовхуватись на презумпцію недовіри. Якщо ми приймаємо тезу про історію як поле бою, то за визначенням вже не можемо дивитися на істориків як агентів істини.”
В рамках проєкту ми також записали лекцію від Нікіти Кадана під назвою “Авангард. Проєкти руїн”. В цій лекції Нікіта розповідає про “Ревізіоністський синдром” у ширшому спектрі своїх практик та звернення до авангарду.
Що ж. Як, можливо, видно з цього ґайду, “Ревізіоністський синдром” – проєкт багатошаровий та обширний, в багатьох вимірах. Аби зафіксувати усе це, ми створили каталог, у якому помістили усі текстові, візуальні та аудіочастини проєкту. Погортати скорочений варіант каталогу можна тут, зробити передзамовлення повної друкованої версії – тут. А ставши патреоном Асортиментної кімнати та підписавшись на будь-яку з трьох опцій підтримки, можна буде отримати повну версію каталогу у pdf.
А поки “Ревізіоністський синдром” планує мандрувати іншими містами (та країнами), а “Асортиментна кімната” готує нові непрості проєкти для Франківська, бажаємо нам всім критичності та етичності. Ці дві якості добре працюють в парі.
Щиро дякуємо всім партнерам та меценатам за підтримку у втіленні “Ревізіоністського синдрому”. Проєкт підтримали: громадський ресторан Urban Space 100, програма Малих Ґрантів Теплого міста, Urban Space Radio, Івано-Франківський краєзнавчий музей, Друкарка, Центр польської культури та європейського діалогу, компанія Beetroot, Сімейна ресторація Мулярових, готель Станіславів, а також приватні меценати Юрій Балинський, Тарас Пилипів, Ігор Полич, Марія Сташук, Сергій Гнатчук та Альона Каравай.