Внутрішній світ індивіда, як міг би сказати С. Л. Рубінштейн, наповнений цілою сукупністю особистісно-мотиваційних компонентів, що визначають вчинки і навіть долю людини. Чоловік приходить у світ голим, але з усім необхідним причандаллям, яке вже потім приховує під одягом. Що ж у судді під мантією?
Стартовий потенціал у всіх приблизно однаковий. А от далі з людьми відбуваються дивні речі, які приводять до того, що деколи беруть сумніви: чи й людина перед тобою? Мова про мотивацію вчинків, що з особини або робить людину, або тільки її подобину, яка імітує, що вона людина. Обманку для отримання всіляких ресурсів і приємностей.
Від якості намірів залежить, ким ти будеш. У Марка Твена є річ про ангела чи демона, який був по той бік добра і зла. От тільки що б ця надістота не робила, виходило чисте зло. Так і формальний суддя без етосу всередині може бути професіоналом, але справедливості людям не явить, бо не розвинув у собі третю сигнальну систему, яка міряє все етичними мірками.
Професіоналізм — це інструмент, який може однаково як лікувати, так і вбивати. Доктор Менгеле був дуже поважним професіоналом, науковцем. Як вівісектор. Багато хто в дитинстві відривав мухам лапки і дивився, як буде. І не відчував, як воно Тому Іншому. Хтось про це забуває — що взяти з дитини, – а хтось пам’ятає, і пережита несправедливість змушує знов і знов, тільки вже у дорослому житті, відчувати, як, напевне, боляче було комасі. Людина йде або від злого до доброго або навпаки. Іншого нема, і це справедливо.
Етос судді — це його внутрішній суддя, якого людина сама пускає в себе й творить і який судить (має судити) себе, а тільки потім людей. Перевіряє на собі, чи болітиме, якщо “відірвати мусі лапки чи пробити пану груди”, без різниці. І коли треба-таки зробити саме так — пробити пану груди, то відміряє сім раз у семи світах, а тільки тоді ріже в одному. Бо саме суддя є мірилом різних мір і світів, урівнюючи між собою неурівнянне – явити справедливість-якою-вона-є. Якщо етос бачити так, то це дуже непроста дорога по живому довжиною на все життя — творити суддю в собі. А релігія каже, що і після нього.
Чи часто ми оминаємо жука на дорозі? Чи вибачаємось перед ним, якщо наступив? Або так, або ні. Це воно. Хто вибачився, той буде дуже пильно дивитись під ноги. Усе залежить від морального вибору, в основі якого відмова від непотребного. Етичне лезо Оккама.
Мені часто дорікають категоричністю, тим, що я дзижчу, кусаю і дратую людей, заважаючи їм жити. Окремі бачать в цьому навіть особисті образи. Я роблю це (і буду робити) навмисно. Ентропія душ якраз у тому і є, щоб заспокоїтись в групі таких же. Для цього вибудовуються цілі світи. Досконалі, довершені. Для обраних. Щоб без стресів, щоб рухатись без перешкод пірамідою життя вгору протореними шляхами накопичення. Тільки це є одновимірна, а тому позаморальна петля Мебіуса. Коли чоловік бездумно схопив те, за що нічого не віддав чи по ходу життя задавив жабку або копнув цуцика і пішов далі, не виправивши скоєного, — це воно і є, шлях униз, шлях опоганення.
Чим це небезпечно, крім схоластичних міркувань завідомо грішного чоловіка? А тим, що людина зупиняється і тягне за собою інших, бо якщо вона така, як інші, то й інші мають бути такі, як вона. А хто не так, тих забивають, як цвях. Це етична смерть.
Часто призвідцями народу називають себе ті, хто ними не є. Це здурілі від влади люди, які використовують її всупереч призначенню, знаючи про це. Переконані крутії і вправні казуїсти, які виправдовуються тим, що життя таке, і умисно поганять все і всіх навкруги, щоб і далі було так. Що ж ми дивуємось, що у нас не працюють соціальні ліфти і ми потроху починаємо втрачати таку омріяну державу?
Ізраїлем один час правили судді, бо не було нікого. Тобто правителі, як завжди, якісь мались, дурили народ спокусами, лякали внутрішніми і зовнішніми ворогами, але насправді призвідців не було — у той час євреї поклонялись чужим богам задля спокою і хліба. Хто ж вони були, судді Ізраїля? Дух народу, який з’являється в крайніх умовах, коли орієнтири, як жити правильно, втрачені. Той, хто вказує шлях. Закваска, яка бродить, не дає заспокоїтись.
Народ їхній родив суддів (чи вони були йому дані) і вижив. Та ще й як вижив! Крайні умови ніколи не бувають тільки зовні, вони завжди всередині народу, що стоїть на грані небуття. Нічого не нагадує? Як їм це вдалось? Прийшли люди, які мали компас в душі. Судді Ізраїля. Показали, що треба робити і як.
Нам теж треба так, щоб суддям вірили, як орієнтиру у дезорієнтованому світі. Місія судді особлива — тяжкий шлях угору кожного, хто судить себе й інших, Шлях Шенона. А вгорі Зорі, які дивляться вниз.
