Якщо коротко, то все як завжди. І це дуже погано.
Не зрозумійте неправильно, деколонізація якраз дуже на часі. Про це треба говорити, це треба ретельно вивчати, благо фахівців у різних галузях, готових жертвувати на це свій час і зусилля, не бракує. Це обговорення «знизу» триває вже вісім років, аж нарешті отримало доступ до народу, котрий до лютого цим питанням не дуже й цікавився. Здавалося б, саме час прибрати те, що очевидно не несе цінности і є пропагандою (Космодем’янська, Щорс, Ватутін, дружба народів) та почати ширшу дискусію щодо більш дискусійних моментів, котрі або не є пропагандою в задумі (хоч можуть бути пропагандою на практиці), або можуть мати мистецьку цінність та потребувати музеєфікації.
Натомість багато хто чує «деколонізація», розуміє його виключно як повне позбавлення від російського ідеологічного спадку і, відповідно, сприймає кожну проблемну постать як невирішувану проблему. В процесі деколонізації простору ми деколонізуємо власну історію. Повертаємо в свій повсякденний світ важливих для нас людей і події. Це не означає забуття колоніального минулого. Це означає його інтеграцію в свою власну систему координат через «вирішення стосунків» із певним досвідом минулого. Ми повинні домовитись, як нам ставитись до суспільного і публічного, — спершу самі з собою, через розстановку пріоритетів, а тоді з громадою.
Деякі пам’ятки, як-от Леніну чи Зої Космодем’янській, створюють невирішувану проблему. Вони не здатні існувати в контексті, який не заперечує Україну і нас із вами. Тому їх слід ліквідувати. Проте пам’ятники невідомому солдату часто вимагають більш делікатних зусиль: від демонтажу радянської символіки зі збереженням меморіальної логіки (це можливо далеко не завжди) до демонтажу і заміни на ідеологічно нейтральний меморіал. Ще інші можуть вибиватись із загального правила (так, демонтажі пам’ятників Пушкіну доцільні) і вимагати окремого підходу (пам’ятник у місті В. фундований самими містянами, тому є якісно відмінним).
Суть у тому, що на більшість пам’ятників і топонімів, із якими все зрозуміло, припадатиме меншість, із якою не все зрозуміло. Але люди, котрі з питанням загалом не знайомі, а в тренди влучити хочуть, виконають лише формальну сторону питання. І в нас буде революція, в которой всьо наоборот. Прикладів, які потребують осібного підходу, насправді маса. Із менш очевидних — Чехов, вулиця котрому в Сумах є більш виправданою, ніж у будь-якому іншому місті. Із більш очевидних — неосвічене бажання когось у Київраді прибрати з топографії Тичину і Бажана.
Чи розумію я, чому Тичину і Бажана можна захотіти прибрати в рамках деколонізації? Звісно. Це бажання очікуване — обидва пристосувались до радянської влади, обидва займали високі посади в окупаційному уряді. І так, ця сторінка їхньої біографії звучить як легітимний контраргумент до ваги творчого доробку. Проблема в тому, що ми не відділимо їхній внесок від їхньої співпраці з СРСР. Павло Тичина завжди буде автором «Золотого гомону». І Павло Тичина завжди буде автором «Партія веде». Нема ради.
Проте тут навіть не про періоди. Після «Партія веде» в Тичини буде ще монументальний «Похорон друга», рідкісний твір такої сили в української сорокових. Проте питання навіть не в цьому: якщо Тичина заслуговує забуття за співпрацю з радянською владою, то чи не так само він заслуговує пам’яти за те, що представляє неймовірної сили літературну спадщину УНР? Сама собою співпраця з радянською владою навряд чи означає необхідність забуття, але самого лише «Золотого гомону» достатньо для увіковічнення найсильнішого українського поета початку XX століття.
Взагалі, мені здається, що в рамках польської культури ця річ інтуїтивно більш зрозуміла, ніж у нас. Бо якщо в нас в основі романтичної героїки переважно Хмельницький і Мазепа, об’єднані патосом справедливого бунту, то в Польщі (і Литві) це Конрад Валленрод. Герой з роздвоєною ідентичністю стає магістром Тевтонського ордену, аби привести його до поразки і врятувати рідну Литву. Валленродизм допомагає більш нюансовано сприймати співпрацю з ворогом і може бути корисним в обговоренні того-таки Тичини.
Стус, переосмислюючи Тичину в «Феномені доби», стоїть радше на екзистенціалістських підходах. Це блискуче прочитання, але воно надто складне, щоби потрапити в мейнстрим. Єдине справді сильне валленродичне прочитання, яке я можу пригадати, — це Забужко. Котра пропонує вважати автопародійне письмо Тичини після 1933 року свідомим фарсом, стильовою десакралізацією і деконструкцією соцреалізму. Просто тому, що Тичина розумів, що задає тренд в літературі, пишучи при цьому рафіновано примітивні тексти. Так, це лише одне прочитання, тоненький зріз. Проте це одне з багатьох прочитань, які ми мусимо допустити, аби дійсно всерйоз обговорювати Тичину. І це, зауважте, лише один автор.
Що ж до Бажана, то його головна провина, певно, в тому, що вчасно створив переклад «Витязя в тигровій шкурі», завдяки якому й зацілів у репресіях. Звісно, є Ліна Костенко, є Стус, ось вам ваша література двадцятого століття, література людей, котрі страждали достатньо, щоб ми їм повірили. Але ж дивина виходить. Хто вижив у репресіях — той гнида і запроданець. Хіба що це Остап Вишня, йому можна, бо він кумедний. Хто не вижив у репресіях… а хто, до речі, не вижив? Семенко, Йогансен, Стріха? Блакитний, котрий помер ще раніше? Хвильовий, котрий не став чекати? Ліваки, комуняки-інтернаціоналісти і буквально чекісти. Хіба Зерова шкода, бо ж «аполітичний».
Це не гіпербола, мені регулярно доводиться чути, що «Розстріляне Відродження» — то назва недоречна, бо це ж комуністи вбивали комуністів. Ну то я вас вітаю, панове. За вашою версією в українській літературі між Олександром Олесем, котрий припрошував Тичину до гілляки, і першими збірками Ліни Костенко, зяє мало не півстолітня пустка. Оце є наслідок бездумного корчування.
І я розумію мету. Ба більше, я поділяю мету. Публічний простір України має бути вільний від російських домінант та інформаційних впливів. Культурний та інформаційний простір мають відповідати публічному. Але ж давайте не робити висновок, що ми живемо в світі, де радянська та імперська спадщини України пройшли нормальну рефлексію. В Україні ще два місяці тому існувала ОПЗЖ, тому я вам не вірю. Тому цей процес не вийде зробити за тиждень, два тижні чи місяць. Не вийде зробити «до 9 травня». Багато що вийде, але багато що й необхідно залишити для подальшого — і тривалого — обговорення.
Я поділяю мету, але люди, котрі прагнуть перейменувати все і зразу, не розуміють, що їхні зусилля працюють проти цієї мети. Вони виривають і замальовують величезні кавалки історії, замість пробувати їх зрозуміти.
