Мушу вас порадувати: швондери повернулися, скучно не буде! Тільки тепер вони приходять ущільнювати не житлоплощу, а ваші смаки й інтереси.
Люди, які вважають, наприклад, музику не свого поля слуху причиною всього, вартого заборони, існували завжди. Але, історично зневажені, вони цілком занепали духом і мусили переключити настороженість зі слухового органа на інші дірки сприйняття.
Але ось зараз, під гуркітливо-сиренний шумок війни, вони не просто вилізли надолужувати «пропущені дзвінки», а одразу потягнулись у «лідери думок», об’єднавшись з попутниками в якісь, як вони себе називають, «білі листи».
Цього разу їхнє біле братство прийшло чорною хмарою до Ваґабундо, щоб перервати молодіжний музичний слем. Він був не нашою акцією, але конче потрібно надавати іноді приміщення для креативно прогресуючої молоді, бо, як і «творчі звіти» членів Спілок, молодіжні самовияви теж потребують захищених місць.
Так от, близько десяти насуплених дядьків і тіток, не відводячи підозріливих поглядів від Ваґабундо, вже здійснили виклик поліції, на котрий прибув і я – автоматом, і частина поліції – з автоматами. Хоча вони ще не розуміли, для чого опинились тут і пощо.
Висувати претензійне пояснення висунувся невисокий та неосяжний самовисуванець у грубому плямистому камуфляжі. Він висловив підозру, що ця музика мажорна. Цього спірного відкриття вистачило, щоб оголосити нас ватниками, які потішаються.
Чи то цей чоловік відчував алергію на аллеґрію, чи не бачив різниці між z і знаком дієзу ♯, але сам він ідеально нагадував животатий округлий бемоль, отже, мав би працювати на пониження тону. Він же, навпаки, тон підвищував, руйнуючи закони альтерації і здорового глузду слуху. І підходив надто близько, перетворюючи інтервал між нами на різко дисонуючий.
Далі вгодований бронебемоль белькотів про те, що тут танцюють. Ми йому відповідали, що це навіть не танці, а вібрування, без жодних кружлянь і парувань. І що ця музика не весела, а наступальна. І що український реп – одна з передумов репарацій. І що в молодих організмах таки живе багато руху, який випинається. І москалі прийшли з війною саме для того, щоб відібрати у них молодість, а у нас – старість, тобто майбутнє. Цій російській меті можна несвідомо сприяти «на місцях», прикинувшись «білим листом».
Тільки багато хто з цих хлопців скоро опиниться в армії. А плямисті сексоти залишуаться тут підглядати за наступними, доносити і дедієзифікувати музику. Головна функція чорної хмари – нагриміти і злити, спорожнитись. Їй не суттєво, що багато текстів зі сцени цього вечора були, що називається, патріотичними, і починався він з хорового гімну в унікальному реперському звучанні, що проймало. Їй не суттєво, що це турне виконавців з різних міст зібрало на партію броніків, і навіть тут, при нас, їм додали значно більше, ніж не вистачало. І їй не суттєво, що запрошені львівські музиканти дивились на атаку плямистих клоунів як на провінційну радянщину у відірваному селі за полем, де стукають на музику і за музику, а не музика. Де вгодовані дружинники-добровольці приходять розкуркулювати дозвілля.
Я їх запитував, чи поводитимуться вони так само, коли тут знову гратиме філармонійне Quattro Corde. Заперечна відповідь означала, що існує якась вималювана у них в головах межа допустимості нотної тривалості, ритмічного поділу і темпераційної розкиданості, за якою все інше підлягає репресіям, робиться музикою для ґетто. Мої пояснення, що, скажімо, хіп-хоп може бути для 20-літніх тим же, що етноджаз для 50-річних, здається, сприйняла лише поліція. Вона, до речі, проявляла неабияку адекватність. Тому роль злих слідчих намагались взяти на себе швондеризовані. Відшуковували випивших і матюкливих. Яких було не більше, ніж в цей час будь-де: якщо довго вдивлятись у п’ятничний вечір в одну точку, то обов’язково побачиш молодика, в котрому випите трохи випередило свій час. Або який у матюках знайшов спосіб скорочення вербальної емоції.
Так от: ми тримаємось у цій війні не за рахунок переваг у зброї, а за рахунок кращого інтелекту, його чутливості та креативності. А розвиток цього потребує простору. Ця інтелігентна молодь все одно його знайде, бо сучасність – це їхній час.
Ще недавно з цієі ж сцени так само грав і танцював, наприклад, Юра Стецик, який тепер десь дуже далеко спить в обнімку з дуже твердим автоматом, як і Саша Грідін. І тут же недавно читав реп нинішній стрілець Ґєник Гаврилів, і тусив поранений нині художник Петро Буяк…
Тим часом тепер тут, в глибокому тилу, на наші івенти заходять, не заглиблюючись, якісь люди і по кілька хвилин щось фільмують від входу. Видно, боротьба уявних вояків з уявними ворогами триватиме, поки всі дієзи не здадуться їм в полон. Мабуть, для когось в цьому і полягає вся дієз-здатність.
