В передвеликодні дні хочеться про краще. Хочеться очистити себе від заздрощів, гніву та байдужості. Набратись терпіння і любові. Відпустити все зайве і гнітюче. Впустити в себе віру, що люди змінюються до добра, а світ розвивається в правильному напрямку.
Але прогулянка середмістям Івано-Франківська напередодні свята раптом закидає тебе у строкатий світ пластикових букетів, квітів і вінків. Їхня безмірна кольоровість нагадує надмірне бажання здаватись кращим, ніж ти є насправді. Їхнє передвеликоднє вторгнення і окупація міста ще раз вказує на велику кількість людей, котрі не в змозі позбутись штучності ні в житті, ні навіть у смерті.
А може, це одні і ті ж: хто склить прекрасні балкони у історичних кам’яницях; зашиває гіпсокартоном високі стелі; хто малює шматок фасаду своєї однієї квартири чи магазину в інший колір; хто ховає під шаром сучасної вагонки старовинну ліпнину; хто розвалює пам’ятні будинки, щоб збудувати нові безликі коробки? Може, це вони й несуть святковий пластик на могили своїх предків? Щоб увіковічнити їхнє коротке життя цими штучними прикрасами, які розкладаються сотні років? Щоб прикрасити їхню смерть цим токсичним “безсмертям”?
Але ж смерть – це частина нашого життя. І все живе рано чи пізно помирає. Тому не треба боятись живої квітки на могилі, котра зірваною не проживе довше тижня, а посадженою – довше сезону цвітіння. Ця квітка справжня, а від того може нагадувати нам про справжність наших предків: вони жили, любили і творили, а врешті померли. Штучність пластикових прикрас на могилах не додасть їм більше до того, ким вони були чи що мали.
Штучність і підробка. Саме штучність заповнила наш світ. Вигадані сторінки у соцмережах людей, якими ми б хотіли бути, але не є. Несправжні, розіграні емоції та почуття щодо оточуючих, щоб не здаватись неуважними і байдужими. Неприродні губи, скули, зморшки, волосся, груди і навіть дупи. Ми так прагнемо цієї штучності всюди, що пригнічуємо свою природність та власне “я”. Стаємо масою однакових вигаданих персонажів, для яких будь-що спотворене і неприродне стає бажаним замінником живого. Так хочеться, щоб люди не заражалися цією штучністю і не перетворювалися на підробки людей. Не несли її в майбутнє і не віддавали шану минулому штучними символами.
Пора вириватись з цієї пластикової ганьби. Це вже не особиста справа кожного, це глобальна відповідальність перед світом і собою.