Ніколи не бігав від ТЦК. Що найдивніше — мене поки що і не зупиняли, навіть у містах, де ТЦК “лютує”. Може, на обличчі щось таке, що якось робить мене не дуже цікавим для їхніх співробітників.
Одного разу їхав у таксі і ми потрапили в затор, який з’явився через несподіваний блокпост посеред міста. Таксист почав молитися: “Господи, допоможи. Господи, допоможи!”. А я, хоч і толерантний до вірувань, почав голосно реготати! Коли наша машина зрівнялася з військовими, один з них глянув на мою веселу морду і махнув: проїжджайте! “Слава тобі, Боже. Слава тобі, Боже”, — ще довго звучало в машині.
У військкомат у Франківську я пішов у березні. Вже писав про це. Моя особливість зазначена у військовому квитку, тож через пів року мене списали. Я справді не тішився з цього, хоча дехто з моїх знайомих навіть заздрив. Військком сказав, що тепер я можу їхати куди завгодно, потім повторив це ще через рік, коли я заходив у паперових справах, поки я так і не наважився кудись їхати, хоча приводів для цього достатньо, але є що робити тут.
Був минулого літа в ТЦК і в Києві. Як з’ясувалося, мене там чекала повістка, і я пішов. Повертався дуже сумний, і не через військових там, а через те, що в той день за повістками прийшло чотири людини. Всі, як я, — п’ятдесят плюс: один веселий, один наляканий, один спокійний і я. У пам’яті були черги 22-го, та на щире запитання “а де всі?” хлопець на воротах просто розвів руками, а потім показав на нас чотирьох. Ось!
Чому я взагалі взявся за цей допис? Просто дуже сумно чути все, що несеться на тему ТЦК. Від прокльонів і нападів до безапеляційного захисту, який виправдовує деякі справді недобрі речі. А найголовніше — відсутність будь-якої нормальної комунікації для підняття їхнього авторитету.
Мені щастило. Я справді не зустрічав там військових, до яких мав би претензії, хоча чув всяке, і не тільки від цивільних, а від військових теж. Я трохи ідеаліст, тож і плакат захотів зробити ідеальний.
Я хочу, щоб у ТЦК цінували кращих — як ветеранів та військових, так і людей, які, отримавши повістку, прийшли туди самі, та й своїх співробітників теж.
Я хочу, щоб цінували кращих. Не тікали і не відвертали погляд від військових, бо ніхто не знає, військовий перед тобою з передової чи з військкомату, хоч і там вже здебільшого ті, кому точно є за що подякувати.
Я хочу, щоб ми всі цінували те краще, що є у нас у житті, а це саме життя і є. Хочу, щоб цінували найкращих та їхнє життя в учебках та на передовій!
Я хочу, щоб ми цінували одне одного. Можливо, все це звучить наївно. Може, хтось скаже, що мені взагалі дуже легко говорити про це, бо я ховаюся за свою хворобу. Ні, я чітко розумію, що може бути і такий день, коли і я стану на захист країни, і від ТЦК я точно бігати не буду, і при зустрічі спочатку просто подякую! Адже більшості з них точно є за що! Треба цінувати кращих!
Тільки закінчив цей текст — і прочитав про черговий напад на працівника ТЦК, дуже сумно…
