Коли в Анчурії сталась війна проти зменшеної, ослаблої, деградованої, але все ще живої агресивної Імперії, то серед анчурійського народу не було єдности.
Частина людей ішла у військо за покликом душі, часто не розуміючи, куди вони йдуть і що там буде. І зустрілась там з рудиментами тієї ж Імперії у вигляді архаїчної системи управління військами та старих, ще імперського штибу, молодших і старших командирів. Вони раптом побачили, що їх анчурійські начальники – це дбайливо розставлені і часто некомпетентні самодури. Відповідно і відтворюють в реальності те, що є в голові і життєвому досвіді.
Хтось проєктував це неподобство на вище керівництво. А хтось побачив за цим дію об’єктивного стохастичного фрактального принципу – математичну закономірність, яка з множини фактів ніби хаотичних кадрових розстановок вимальовує візерунок, згідно з яким у командування нерідко потрапляють не завжди до цього придатні люди застарілої фармації позавчорашнього дня. Їх були виперли у відставку за профнепридатністю і безперспективністю, і вони коротали свій вік інструкторами, охоронниками чи у кращому випадку викладачами чогось там, а тепер випав шанс другий раз вступити в Ріку. Серед військ, на жаль, проявились найгірші якості і вади всієї моделі управління в Анчурії: некомпетентність, непотизм, корупція.
Зі здивуванням тут люди побачили, що їх безпосереднє командування – це часто (не всі) недорослі, які, надувши щоки, дорвалися до того, що їм було зась у мирний час: шари у вигляді дармових грошей (ресурсів) і, головне, влади – безмежної і майже неконтрольованої. Вона вдовольняє давню спрагу комплексу неповноцінності, який багато хто з них тягає в душі. Це все б’є в голову, і війна перетворилася в те, що має продовжуватися якщо не вічно, то якомога довше. Такі офіцери симетричні ворогу, вони комутуються з ним на ідеальному рівні єдиної хвильової функції.
Добровольці і мобілізовані – здібні управлінці, успішні бізнесмени, юристи, технарі з кількома вищими освітами – часто з особливою насолодою заганяються в окоп за інтелектуальною ознакою. До них ставляться як до розхідного матеріалу, і винятковий цинізм у тому, щоб розставляти людей не на свої місця. Чому? Бо люміній, а для особливих розумників – чугуній.
Патріотичний народ на війні втомився як через виснажливу війну, так і через те, що не знає, за що має воювати, бо в тилу він бачить безжурне життя і тих самих – чиновників, мерів, депутатів, суддів, бізнесюків, які самі воювати не пішли, а поки романтики загинаються на війні, роблять кар’єри, пиляють бюджети і тихо радіють від усвідомлення, що вони такі унікальні, вміють і мають жити, а решта невдах нехай собі помирають десь там в степах прианчур’я. Але не тільки патріоти втомились.
Втомився і тил – жінки, діти, рідні та близькі воїнів. Це гіркота, сум і безмірний жаль за загиблими і скаліченими, їхнє життя раптом з тріском репнуло, і як далі – вони не знають. Їхні душі розпирає гнів, бо ж це їхні чоловік, батько, син, родич і друг загинув чи прийшов з пораненим тілом і душею – все життя вже змінилось безповоротно і хтозна, чи вдасться навернути його в нормальне русло хоч колись. Вони відчувають байдужість держави, вище, середнє і нижче керівництво якої уклало між собою якийсь негласний пакт про ненапад: бездіємо, крадемо, шануймося, адже ми того варті. Кожен на своєму рівні.
Але хіба не крадіжка все те, що могло б іти на війну, а йде кудись на інші другорядні цілі? Купа антикорупційних органів, силовиків і вся правозастосовча система імітує бурхливу діяльність, але на виході майже нуль супроти витрат на це. Поки одні воюють, інші споживають додатковий ресурс – і роблять це майстерно. Особливо загострилися підозри і зради. Вірніше, підозри в зрадах. Виявлення законсервованих прямих агентів Імперії, наявність агентів впливу у всіх органах влади і судах, здача Півдня Анчурії й отримання ворогом стратегічного сухопутного коридору, відсутність укріплень і оборонпрому, анонімні зрадники-радники біля Президента, і він сам тепер вже сумнівний, імпотентний Кабмін, в якому тільки айтішник щось там демонструє, хоч і до нього є питання. Майже нічого свого, усе чуже, яке дають з усе більшим скрипом. Провал зовнішньої політики, провал внутрішньої. Провал усіх реформ, які інтелектуально вчорашні, але і ті не проводяться. Особливо судово-правова, вона – одна з базових.
Таке бачить і відчуває спостерігач з фронту, який знає, що війни виграються/програються переважно в тилу, і чекає, коли ж воно нарешті зрушиться там і люди зрозуміють, в якій біді знаходиться їхня країна, та почнуть нарешті робити все належне. Ті ж у тилу, хто не задіяний ніде (а таких багато), стороняться війни, вона не дає їм жити по-людськи, як вони хочуть. А тут ще ці у формі – швендяють, муляють очі і нагадують. Військові – це загроза. Ця загроза бродить Країною як привид комунізму колись бродив Європою. Їх боїться ворог, їх боїться влада як конкурентів, їх боїться обиватель. І тільки той, хто ширяє у височині майбутнього, їх не боїться, а чекає і прагне. Бо тільки військові, які мислять категоріями шляху існування і загибелі, здатні тепер урятувати Анчурію. І ствердити її, країну мрій.
Цей привид – Привид Перемоги. Автор побачив Анчурію і її проблеми не раціональним інтелектом, а емоційним. Це скоріше збільшувальне скло, щоб загострити увагу на них, аніж твердий аналіз. Проблеми належить вирішити якомога швидше і якомога правильніше, бо у нашій шаховій грі залишились єдині ходи, ми біжимо в коридорі, де всього два вибори у країни і її народу – вперед і назад, життя і смерть. Бо, як казав Стагіріт Великий, не можна йти далі, не вирішивши попередні питання.
