У дійсності все не так, як насправді. Льотчик, який сказав ці слова, був збитий.
Я не Сент-Екзюпері, але дещо в цьому світі розумію і брав участь у повітряних боях. Мене поки не збили, бо то може виявитися непросто і точно буде комусь неприємно особисто в усіх відношеннях: ще є чим і – головне – як укусити, та так, щоб із головою. Тільки мова не про автора тексту. Мова про підпростір, по якому ходять корупційні імпульси.
Бо за законами звичайного світу сигнал іде від об’єкта до об’єкта, від рівня до рівня по зовнішньому простору, топологія якого має жорсткі обмеження. Якщо соціальну дійсність сприймати як приватний випадок фізичного світу, то ми побачимо, що тут теж є свої закони-правила, які зазвичай не можна обійти. Це право у виді законів і не тільки. Слово “зазвичай” означає, що ці норми для звичайних, пересічних – для нас із вами. Однак є й особливі люди з особливими шляхами. Вони далекі одне від одного і ніби як окремі. Насправді ж їх об’єднує кротовина гіперпростору, через який повз і поза нами ходять вказівки і блага. Такий собі тунель для передачі владних імпульсів без зайвих бюрократичних (читай – легальних) процедур. Там модальностей набагато більше. А процедури “підуть” потім, по “зовнішньому” шляху, для посполитих. Досить туману, далі спробую конкретно. Ми говоримо про керованість судовою системою і практикою застосування права. Як воно відбувається?
За всі 30 років Незалежності (форевер онлі Юкрейн) із періодичністю в 5 – 7 років (приблизно) проходить чергова “судова реформа”. Я їх пройшов усі і пройду ще стільки, скільки потрібно. Тільки то жодного разу не була реформа, а кожного разу її імітація, за якою стояло банальне приведення суддів до васальної клятви черговому Батьку і заміна “чужих” на “своїх”. І в кожному суді був свій менший Батько. До сих пір є.
Якщо просто, то 80 % усієї судової реформи – це створення коректного софту з вектором у майбутнє. Але в цьому тексті не про цифру, а про її антипода – плутократичну вертикаль. В Івано-Франківському міському суді свого часу був створений прототип софта, який управляв процесами в суді через синхронізацію робочого часу суддів із часом розгляду справ. Чому зараз про цю давню і забуту історію (2010)? Я тоді був головою суду, не обраним, а “наказним”. І почав замінювати себе коханого огидним софтом, який не знає гіперпереходів і підпросторів. І замінив би до кінця 2011 (так ми планували), якби не Янукович. Але дивитися треба тільки вперед, позаду нічого нового. Тільки спочатку потрібно вирішити невирішене.
Бачили “матрьошку”? Це воно. Бо у кожному голові суду є інші такі самі, і сам він теж у комусь такому ж. Який у нього фейс – такі і судді того суду.
Спочатку про інших, а вже потім знову до нього. У нашому виверті реальності слова Сергія Капіци про те, що управління – це не заважати нормальним людям працювати, набувають зловісного смислу. Весь фокус у словах “не заважати нормально працювати” – тобто так, як вони і працюють. Судді не оберуть того, хто буде реформувати суд і міняти щось. Ніколи. Нізащо. Саме вони є матеріалом для нашої “кротовини”, її “стінками”. То дуже міцний і гарний матеріал. Більшість суддів – це достатньо інтелектуальні люди. Якби не та вада, проти якої бореться увесь американський народ із Європейським союзом і рештою прогресивного людства, яке хоче теж бути як вони.
І це все про цих людей (я теж із них, тільки маргінал).
Тепер повернемося до наших баранів (це така приказка з римських часів, а не характеристика). Бо я був написав про андроїдів і електроовець, так вони поображалися собі на щось, адже Філіпа Діка не читали, та й нащо їм воно.
Зайдіть у суд (будь-який) – і ви знайдете там голову суду. Уособлення суду, його обличчя. Подивіться на це обличчя уважно, спробуйте поспілкуватися. Він вам не “Петюня”, хоч і виглядає таким – в дошку своїм, все розуміючим, усміхненим, готовим на співробітництво. У кожного є (мусить бути) “шафа”, де вони “труть свої тьорки і рішають питання”. Сто процентів, що ця людина вам сподобається у неформальній, так би мовити, обстановці. Вийдете закоханим у захваті від цього “матьорого чєловєчища”. Чому тут так багато русизмів? Бо та традиція звідти, вона так краще всього описується на рівні феноменології й ідентифікується в практиці.
Він завжди не такий, як насправді. Це специфічне уміння, яке дозволяє сидіти, де сидить, і робити, що робить. Часто – це знищений алкоголем організм. Людина необхідно спрацьовується на цій ниві. Це її інша сторона. Робота така – рішати питання. І дружити.
Андрій Баумейстер (крутий чувак) каже, що саме зараз особливе значення мають давні греки, які “придумали” філософію. Парадоксально, але саме тому, що у нас філософів загнали в резервацію, нічого не йде. Тому треба робити так, як радили розумні люди. Стагіріт казав (а його слова прикладаються до багато чого), що не можна йти далі, якщо не вирішив попередньої проблеми, в якій перебуваєш. А наша проблема – це судді, які обрали собі голову і будуть уперто обирати далі щось таке-от. І голови судів, які між собою утворюють плутократичну вертикаль із таємною владою. Кажуть, що готується щось таке, що цю вертикаль знищить. А я б хотів, щоб це сталося швидко, радикально і рішуче.
Зеленський, уведи війська!