Обережно! Від першого фото може зробитись моторошно багатьом жителям Франківська. Ніби нашу «восьму школу» захопили поляки, прибили орла, вибили ще одні двері та замінили вікна на білі.
А насправді історія така. Автор нашої будівлі архітектор-«неогот» Ян Лемпіцький (1853 р.н.) встиг створити у Станіславові лише її одну (1895). Бо одразу після цього переміг в конкурсі на посаду «головного інженера» міста і мусив курувати розвиток місцевого будівництва у 1896-1900. Після чого переїхав до Перемишля, залишивши по собі будівельний департамент, що злагоджено й мудро будував аж до Першої світової.
У Перемишлі Лемпіцький звів кілька шкіл та лікарень, причому в 1902-му по-новому відтворив свого станіславівського першачка – так йому полюбився цей перший млинець, що виявився зовсім не глевким. Тільки зробив його втричі більшим, хоча Перемишль менший від Станіславова за населеністю і такий же за площею. І якщо наша школа носила ім’я Королеви Софії Гольшанської, то її перемишльська версія – більш чоловіча, але не менш іменита – названа в честь самого Франца Йозефа І.
Обидві будівлі вимощені з тої самої клінкерної цегли в тому самому декоративно-оборонному стилі неоготики, з тими самими темно-бордовими її інкрустаціями у вигляді таких же зубчастих фризів з дентикулами. І мають інформаційно-живописні вставки з однакового каменю. Тодішня преса Перемишля назвала свою будівлю «взірцевою, і такий результат – наслідок майже постійної присутності на будові директора департамету будівництва п. інженера Лемпіцького».
У 1904 році він звів тут величний Український Народний дім площею 2600 м кв. Зроблений тим же архітектурним почерком, з ідентичними авторськими нерельєфними лучковими сандриками над дверима й вікнами. Тільки замість східчастого фронтону будівля має коронну вежу, бо є наріжною, і викладена з цегли інших кольорів – перевагу віддано жовтому й блакитному, сплетення яких символізує вишиванку.
Будівля є, мабуть, головним центром українства в Польщі, а у 1918 тут було створено Українську Національну Раду Перемишля і навіть оголошено, що «польське панування в Перемишль може прийти тільки по наших трупах». Потім трупів було справді багато, але сьогодні тут, навпаки, заварюється польсько-українське порозуміння. Обидві сторони шанують те, що в цій будівлі грав Курбас, співала Крушельницька, «проповідував» Франко. Він часто навідував Перемишль не тому, що потрібно повертатись на місце злочину, – його арештували саме тут у 1897 – а тому що досліджував багатий архів місцевої Капітули і взагалі любив виступати перед публікою, а на «етнічних прикордоннях» вона особливо збурена, тому вдячна.
Перемишль переповнений цікавою старовинною архітектурою. Мала кількість населення робить її особливо видимою. Проте всі тутешні будівлі Лемпіцького мають статус пам’яток і строго бережуться законом, хоча там не аж так є від кого охороняти, бо на історію посягати не прийнято, її сприймають як щось родинне, поближче до серця.
Франківська будівля Лемпіцького втричі менша за польського нащадка. Мабуть, тому і охороняється втричі сладбше. Виявляється, можна гостроверхий фронтон притупити загвіздянською цеглою, при цьому смачно лизнувши палець, яким щойно пораховано економію.
Може, просто триває якийсь квест у забудовників: хто вишуканіше переінакшить пам’ятку і принесе більше шкоди центру, а ми про нього не знаємо? Причому всі лідери цих “перегонів” – демонстративно побожні люди, ходять зі складеними на грудях долонями, коли не несуть в них паски, інкрустовані «харчовим золотом», на чому наголошують в блогах.
Але присутність у Франківську творів Януша, Лемпіцького, Кудельського, Трелі нашіптує: ми – частина архітектурної історії світу. Підзабудовники повинні це покірно прийняти. І винести хижі апетити далі від центру, хоча б за Бистрицю. Бо за Сян їх точно ніхто не впустить.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
