І. Жити з природою.
В перший же день приїзду Берлін вразив мене своєю "зеленістю". І хоча Берлін справді – величезне місто (за площею і кількістю населення він дуже схожий з Києвом), цього зовсім не відчувається. На відміну від того ж Києва, Берлін не тисне на тебе зверху. Він огортає тебе. І це те, що вразило мене найбільше – затишок провінції у мегаполісі.
Я жив вдома в людей. Не в готелі. В звичайному будинку, в звичайній сім’ї. На північній околиці міста в районі Alt-Lübárs. Про нього пізніше напишу більше, бо він вартує окремої розповіді. Оскільки Альт-Любáрс – це край міста, то виглядає він приблизно ось так:
Але насправді там більшість малоповерхових районів виглядають схоже. Тільки без полів:)
Зразу за будинками є великий заповідник Eichwerder Moorwiesen. Це заболочена місцевість, відтворена в такому вигляді, якою вона була колись. В 20 столітті вся його теперішня територія була фермерськими угіддями і використовувалась переважно для випасу корів і коней (яких в Любарсі досі дуже багато), а також як сінокоси для тієї ж худоби. Про сам заповідник і історію його створення можна детальніше прочитати ось тут, але там, на жаль, немає англійської версії. Я користувався гугл транслейтером:)
Отже, заповідник. Кому цікаво, можна глянути на нього з космосу в гугл-картах. А я насолоджувався ним, катаючись на велосипеді:)
Фактично всі ці насадження – штучні. Але ландшафт відтворили максимально натурально, а далі просто дали йому самому розвиватись. Виглядає дуже гарно.
Всюди по території проходять вело- та пішохідні маршрути. Також там часто влаштовують прогулянки верхи на конях, але їм можна не всюди:) Не знаю, чому. Наприклад, сюди їм їхати заборонено…
Оскільки Берлін – місто для людей, і заповідник теж, то по всій території є дуже багато інформаційних стендів, які розповідають про місцеву флору і фауну.
А також облаштовані місця для зручнішого споглядання краси, що навколо.
З цього крісла відкривається ось така панорама на озеро.
А якщо придивлятись до деталей, то можна побачити дуже багато різної живності. І все це – буквально поруч! Купа видів рослин, птахів
чи комах.
Для комах, до речі, роблять ось такі штуки. Я бачив їх в багатьох кутках міста. Навіть в парках десь в центрі. Чесно кажучи, не зовсім зрозумів, навіщо це. Бо навколо і так є безліч варіантів, де вони можуть жити:) Але моя гіпотеза – це щоб їх могли розглянути зблизька люди, що тут гуляють, бо всі споруди такого типу, які я бачив, – знаходились біля доріжок.
І про доріжки. З фотографій може скластись враження, що це досить дика, безлюдна місцина. Але це не так. Весь заповідник пронизаний мережею доріжок, стежок, прогулянкових маршрутів. У всі можливі сторони і закутки. Вони можуть бути асфальтовані, посипані дрібним щебенем, піском чи просто витоптані в траві.
По них бігають, гуляють, катаються на велосипедах… Людей там справді досить багато. Це місце, дійсно, живе і його постійно й активно використовують. Тобто людям не треба їхати десь далеко, щоб опинитись в дикій природі. Вона буквально за парканом. Чи навіть за вікном (про це – наступна частина розповіді).
Найцікавішим в цьому заповіднику є спеціальний ознайомчий маршрут. Він пролягає прямо через болота, по дерев’яному настилі, який побудований буквально в сантиметрах над водою.
Час від часу трапляються місця для відпочинку.
На всьому маршруті вздовж перил є невеличкі інформаційні таблички, на яких є опис якоїсь тварини або рослини з тих, які можна тут зустріти. І найкльовіше, що вони там не просто для галочки! Біля них зупиняються, читають описи… Діти в сім’ї, в якій я жив, знають мало не всі види пташок, як вони виглядають, де живуть, що їдять і так далі. Тобто це дійсно цікаве місце для них! Вони часто ходять туди гуляти. Це ж зразу за парканом.)
А живність там дійсно є. Багато! Місцеві тварини зовсім не бояться людей. Наприклад, цей лебідь чистив пір’я прямо біля перил. Я міг торкнутись його рукою. (Я фотографував ширококутником, а він видовжує перспективу. Насправді, лебідь ближче, ніж здається на фото).
А потім з-під доріжки випливла ціла сім'я:)
Вигляд з доріжки. Там ще в кущах було сімейство якихось чорних качок, але я не зміг їх нормально сфотографувати, бо дуже густі зарослі. Крізь них на фото нічого б не було видно.
Зробивши велике коло, я повернувся в Любарс. І наголошу ще раз: все це – на відстані 5-10 хвилин пішки. Фактично поруч. Природа для місцевих – це не десь далеко, куди треба їхати на кілька днів. Це – їхній дім. І вони це цінують.
Наостанок, щоб хоча б частково відчути те місце, – ось вам коротеньке відео. Вітер.
Далі буде…
Вперше опубліковано персональній сторінці у Facebook.
