вівторок, 23 жовтня

Час без Майстра

Іван Костюк Письменник, журналіст
Дні після смерті тікають, мов пісок крізь пальці. Щодалі це відчуття посилюється. І врешті серед усього, що залишилося в пам'яті про Опанаса Заливаху, виокремиться найсуттєвіше, може, і не найголовніше, але те, що найбільш присутнє в серці.

Я віддавна знав, що Опанас Заливаха живе в нашому місті. Про нього мені чимало розповідав поет Славко Довган одразу після того, як ми познайомились. Але із Заливахою я не зустрічався. Я знав, що є його майже міфічна квартира в старому будинку на вулиці Кошового, де на горищі художник обладнав собі майстерню, і саме там він створює всі ті роботи, що мені їх удавалося побачити хіба що на любительських фотографіях.

Так і не згадаю, коли ми все ж таки зустрілися. Мене дивує те, що я чи не вперше не можу згадати самого дня, моменту зустрічі. Таке відчуття, що ми були знайомі дуже і дуже давно (зараз заледве чи усвідомлюю, яка самовпевненість у моїх словах, зважаючи на різницю у віці та життєвому досвіді). Коли більше десяти років тому я почав працювати на радіо "Свобода", то познайомився там з Андрієм Гайдамахою, який у той час керував київським бюро радіостанції. Дуже швидко з’ясувалося, що Гайдамаха давно мріє познайомитись із Заливахою і, понад те, хотів би організувати ряд його виставок у Великій Британії. Скажу відразу, все це врешті так і сталося. Опанас поїхав до Британії і був там, здається, понад місяць. Це був його перший і останній виїзд за кордон. Та поїздка стала і нам всім особливо пам’ятною. Оскільки все робилося у фінансово злиденні 90-ті роки, то кожен доклався до її організації як міг. Мар’яна Прохасько перекладала англійською анкети для посольства. Богдан Бринський робив рами та слайди робіт. Покійний Віктор Мельник написав вступну статтю до каталогу. І це далеко не повний перелік людей, які допомагали Опанасові.

Повернувшись із поїздки, Заливаха не раз повторював: "Урешті я зробив за Шевченковими словами: "Поїдеш далеко – побачиш багато"!" Художник розповідав, що ця поїздка була йому необхідною, щоб переконатись, що світ дійсно існує поза межами колишньої радянської зони і що він – невід’ємна частина цього мистецького та людського всесвіту. Він дивувався з пишноти музеїв, які відвідував, щедрості людей, з якими знайомився. І поряд з цим, по-дитячому сміючись, розповідав, як у перші дні побачив на вулиці Лондона молоду пару: "Уявляєш, ідуть на віддалі одне від одного. Дивлюся, чоловік такий білий, нахиляється над візочком, а дитина чорна! І жінка чорна!" Усе це його по-доброму дивувало та захоплювало.

Очевидно, у цьому і був увесь Заливаха. Після років ув’язнення він ні на хвилю не втрачав свого оптимізму. Постійно вболіваючи за рідну землю, він не плакав і не шмаркав над її долею. Він ніколи і ні на кого не нарікав. Ніколи ні про кого не казав поганого слова. Але він чітко розумів, хто такі вороги українства і що двобій з ними триває дотепер.

Саме після тієї британської поїздки й почалися наші такі часті, але, на жаль, нетривалі зустрічі. Я приходив до Опанаса Заливахи на Пасічну в нову порожню квартиру, яка слугувала йому тоді майстернею. Ми сідали на довгій розфарбованій скрині, яку Панас привіз десь із Росії, чи то з ув’язнення, чи ще з якихось далеких країв. Вона слугувала для гостей столом, а для господаря при потребі постіллю. Коли обридало, переходили до іншої кімнати, де стояв мольберт з фарбами, а в куточку було невелике покуття, зроблене самим майстром. Таке ж покуття було в кімнаті зі скринею, але на ньому замість образів наклеєні були фотографії Алли Горської, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Богдана Гориня, Євгена Сверстюка та багатьох інших друзів Опанаса.

Саме тоді він якось уривчасто, збиваючись то на одне, то на інше, розповідав мені про своє життя. Про те, як потрапив у середовище шістдесятників. Свою розповідь він постійно перебивав частими цитатами і розмірковуваннями на книгами, серед яких жив і які постійно читав. Вражало його щире, юнацьке захоплення прочитаним. А ще від нього йшло якесь постійне дивне світло. Було таке відчуття, що хочеться біля нього погрітися. Думаю, що це відчула значна частина тих, хто бодай раз у житті зустрічався з Опанасом Заливахою.

Зараз можна було б ще розповідати про спогади Опанаса про перебування в таборі, про знайомство з людьми, життя яких уже стало частиною української історії. Але мені хотілось би говорити про інше. Уже багато років у нашому місті ведуться, як то заведено казати, "в коридорах влади" розмови про те, що необхідно віддати бодай один зал не створеного дотепер художнього музею для постійної експозиції робіт Опанаса Заливахи. Чимало його просто фантастичних робіт десь розбрелися по світу. Але значна частина дотепер поки що в Івано-Франківську. Про ці роботи дбає родина. Але чи лише рідні художника повинні перейматися цією мистецькою спадщиною? Як відомо, в усіх цивілізованих країнах така спадщина становить невід’ємну частину мистецького надбання усієї держави. Збереження такого скарбу свідчить про культурний рівень народу. Не впевнений, але вже зовсім скоро про роботи Опанаса Заливахи будуть намагатися забути, а якщо й згадувати поміж іншим, то до якоїсь чергової дати. Дай Боже, щоб було інакше.

Після Заливахи в моїй хаті, окрім пам’яті, залишилося кілька речей. Це запис розмови з ним, декілька фотографій, подарована Опанасом книга та мій портрет. Він малював його під час наших розмов на Пасічній, постійно кажучи, що робить лише ескізи, вправляючи згасаючий зір та вже тремтячу руку. Усе це – мій особистий спогад про Майстра, світлу Людину і неперевершеного Митця.

 

КОМЕНТУВАТИ