fbpx

Дні лукаві

Суспільство 10:08, 20.06, 2014

Часом думаю, що наше колективне підсвідоме тішиться жорстоким результатом революції.

Пам’ятаю ці пожовклі книги з бібліотеки, гіркий запах сторінок і захват від прочитаного. Перше літературне знайомство з війною почалося з читання Ремарка. Вся гіркота і відчай ситуації, мрії і стратегії, багато дружби. І все це, написане майже століття тому, здається, таке далеке, таке фантастичне. Ну, хіба зараз, в час, коли стрижки роблять котам і песикам, коли побут пропрацьований до дрібниць, а в магазинах є все, – хіба можуть бути смерті і вбивства? Та ніколи. Війна повинна залишатися в книжках, в музеях зброї і на якомусь далекому Сході, знаному з міжнародних новин… Так думалось мені, і не тільки мені. Думалось тоді, але не тепер.

Зараз я знаю, які танки і гвинтокрили є в Росії, а які в нас. Скільки грошей витрачають інші держави на озброєння армії, скільки ми. Хто кого фінансує, і кому все вигідно. Хоча ні, якраз я цього не знаю, але з усіх ЗМІ на нас ллється подібного роду інформація. І ми нею годуємося, часто перебираючи дозу. І відтак довго не можемо заснути, проговорюємо прочитане з близькими. І далі смакуємо репортажі з гарячих точок. П’ємо каву перед монітором, дивлячись, як стріляють по будівлях і по людях. І я, чесно, лякаюсь холоднечі, яка студить серце народу. А насправді все просто: той, хто бореться, має бути там, де іде боротьба, а не в затінку каштанів. Людина прагне миру і паралельно з тим крові. Так не має бути.

Про те, що ми народ, який гордиться поразками, сказано-пересказано. Але висновків не зроблено. На Майдані «на ура» проводяться екскурсії місцями, де гинули люди. Безтурботні туристи роблять фото «на згадку» на фоні барикад, вінків і свічок. Продаються календарі, в яких на кожен місяць – фото з революції. І ті, хто купують їх, більш ніж упевнена, ніяк не мотивуються побаченим, для них це просто ефектні фото. Часом думаю, що наше колективне підсвідоме тішиться жорстоким результатом революції. Про нас говорить світ. Щодня нові жертви, а значить, буде тема для розмови. «Про щастя можна говорити не більше п’яти хвилин, натомість про нещастя цілісінькі ночі», – фраза того ж Ремарка. Який 100 років тому так само, як ми зараз, мав війну.

Майдан, який був потужним рушієм змін, зараз нагадує циганський базар. Надто вже багато кольорових віночків-футболок-сувенірів до продажу. Всюди люди в камуфляжі і люди в костюмах мультикових персонажів. Ще є люди, які в дорогих костюмах і з тонкими сигаретами виходять з офісів. І ці різні категорії українців, наскільки різні, що говорити про спільну мрію – не варто. Хоча і хлопець в костюмі Міккі Мауса, і хлопець з Самооборони хочуть мирного життя. Але мир, як і рай, для кожного різний. Весь запал і динаміка зараз на Сході держави. Тому (а може, не тому) бачу дуже багато циганчуків в камуфляжі, які сидять в наметах і цмулять пиво. Якусь млявість і сонливість в колись гарячих точках Києва.

Все так, ніби нічого не було. Бачу очі кобзаря, який награє «Їхали козаки». Бачу своє відображення у вітрині, бачу столицю – сто лиць – України. А зайшовши в церкву, бачу ще інше Лице. Яке все бачить – і допускає. І коли про релігію, то – «мудро використовуйте час, бо дні лукаві». До слова, в Ремарка теж згадується ця фраза. І в час, коли країна під прицілом «братньої гвинтівки», ці слова здаються більш ніж актуальними.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: