п'ятниця, 20 липня

Дземброня

Іван Костюк Письменник, журналіст
У Дземброні, цьому крихітному селі біля підніжжя Чорногори, усвідомлюєш, що так, як було, уже не буде ніколи.

Ніколи б не подумав, що рафтери нагадують червоних мурах. У суботу я дивився, як вони сплавляються Чорним Черемошем, і ловив себе на думці, що всі вони однакові: маленькі і великі. А все тому, що одягнені в подібні водозахисні костюми та яскраві червоно-помаранчеві шоломи. Спершу видавалося, що їх десятки. Але виявилося, що не менше кількох сотень. Як пояснили нам пізніше гуцули, саме проходили чергові змагання з рафтингу. Мій приятель принагідно згадав свою першу й останню спробу сплавлятися кілька років тому Тисою на Закарпатті. Він, повний профан у цій справі, ледь не втопився у стрімкій та глибокій гірській воді. Радісно наголошував, що рафтерам на Черемоші набагато цікавіше й безпечніше, адже річка мілкіша і вужча (на випадок чого легко вхопитися берега). Так, напевно, і було насправді. Бо всі, хто сплавлявся, не виглядали засмученими. Навпаки – раділи травневому сонцю та водному екстриму.

Рафтери водночас і дратували, адже не сподіваєшся на під’їзді до Дземброні зустріти таку майже міську кількість людей. Але вузька ґрунтова дорога горами не дає можливості аж занадто відволікатися. Порохи за автомобілем і в автомобілі стоять такі, що в буквальному розумінні нема чим дихнути. Думаю, якщо б падав дощ, то авто відповідно було б заляпане болотом до самого верху. Це є все до того, що цих десять-п’ятнадцять кілометрів до підніжжя Чорногори не надто охоче здолає пересічний турист. Усе організовано по-нашому, так, щоб життя медом не здавалося.

Ми їхали в гості до пана Олега – інженера зі Львова на пенсії, який уже тридцять років проводить увесь свій вільний час у Дземброні. Півтора десятка років тому він купив тут хатину. До неї з головної дороги ми йшли близько години вузькою стежкою, яка переходила в болото. Як пізніше нам розповідав господар, до його хати "на горбі" вела добротна дорога. Довкола були доглянуті полонини, які зараз заросли самонасіяним ялівцем. Тут була електроенергія, якої вже давно немає. Тут довкола жили люди, покинуті хати яких поволі занепадають, точніше помирають, як люди. Окремі з них продали, окремі стоять на землі, яка продана, а деякі просто залишені на "якось воно буде".  

Пан Олег придбану гуцульську хату вважає головним твором свого життя. Він усе зробив тут своїми золотими руками, і це не перебільшення: кожна річ тут знайдена або відновлена й поставлена на своє місце. Хата – мистецький твір. Його в Дземброні мають майже за свого. Але своїм він ніколи не стане. "Не той гуцул, хто погуцулився, а той гуцул, хто в горах родився", – згадуєш мимоволі. Ми сидимо на ґалєрії, обідаємо і дивимось на Чорногору в снігу. Спершу видається, що цей вигляд – це кадри з якогось фільму і що людина не може жити постійно в такому дивовижно прекрасному місці. Але виявляється, що може, і не лише жити, але й покинути його.

Чорногора в снігу. Найбільше – Говерла, яка  від мене праворуч, але й Вухатий Камінь також добряче засніжений. Раненько йду сухою травою до покинутої хати, яку ми відвідували вже майже затемна напередодні. Хочу подивитися на все при ясному дні сам. Заходжу на обійстя і бачу побиті худобою вікна, ґонту на даху. Відчиняю двері – на стінах родинні фотографії, ліжка, дерев’яні крісла, бербениці. Усе в павутині й поросі. Люди були й пішли. Навіть книги на полиці залишилися. Господар мешкає десь у Косові чи Верховині. Пан Олег хоче придбати оцей залізний пєц, на який зараз дивлюся. Та нема в кого: ґазда не приїжджають. Беру в руки одну з фотографій. На звороті напис "Мисливці. Бистрець. 9 липня 1961 р." У три ряди сидять чоловіки із Дземброні. Такий собі  гуцульський легіон. У руках рушниці, дехто в капелюхах, хтось у кресанях, хтось у сардаках, хтось у блюзках, хтось у вишиванках, хтось у сорочках. Але обличчя ніколи ні з якими не сплутаєш: характерні, як вирізьблені, гуцульські. Люди гір, де ж ви поділися?

Через кілька годин виходимо на Степанський. Ми в самому центрі гірського амфітеатру. Довкола – гори, а ми посередині. Лежимо-стоїмо більше ніж годину і насолоджуємося. Я врешті усвідомлюю, що саме з цього місця в 30-ті зроблена панорамна знимка Чорногори, яка висить на стіні делятинського будинку Прохаська. Лише тут можна було встановити триногу і "взяти" Чорногору всю. Бачу, як навпроти маленькі постаті мандрівників рухаються на засніжений Вухатий Камінь. А ми на Степанському! Мало хто в цей бік повертає. А хто повертає, той не пошкодує. Мій друг сміється, що тут можна ставити ніжку циркуля й окреслити все коло важливих нам усім гір.

У Дземброні, цьому крихітному селі біля підніжжя Чорногори, усвідомлюєш, що так, як було, уже не буде ніколи. Пан Олег показує вирізки з газет. Останнє справді гуцульське весілля десь у кінці 90-х. Шлюб брали Люба з Тарасом (ми в них унизу залишили авто), такі ще молоденькі і вбрані за звичаєм.

Колись тут прокладуть добротну дорогу, років за десять, двадцять чи тридцять. Сюди знов повернуться люди. Вони збудують собі тут вілли та хати, бо матимуть на це гроші. Але вони ніколи не повернуть тисячолітньої традиції, яка тут жила. Надія лише на Чорногору. А вона стоїть прекрасна, вічна і незмінна, як докір людям, що не змогли витримати не лише важкого життя в горах, але й цієї краси, яка не зникає. 

КОМЕНТУВАТИ