З березня по травень мені випала нагода як доповідачу взяти участь у медійних тренінгах щодо протидії інформаційній агресії з боку Росії. Разом із тренінгами колег – журналістів-практиків та науковців – я пропонував студентам факультетів журналістики ознайомитися з досвідом українськомовних редакцій закордонних радіостанцій періоду "холодної війни" – часів протистояння СРСР та Заходу. Ішлося про роботу радіо "Ватикан", "Голосу Америки", "Свободи”, пізніше – українських редакцій Бі-Бі-Сі, Польського радіо, передовсім ознайомлення з їхнім багаторічним досвідом протидії радянській пропаганді.
З-поміж виступів у 20 університетах країни мені вдалося побувати на факультетах та кафедрах журналістики в Харкові, Вінниці, Луцьку, Запоріжжі, Дніпропетровську, Івано-Франківську та Львові. Скажу відразу – за найвищим рахунком лише частина студентів, і то не переважана, з якими мені довелося зустрітися, щиро цікавились не лише запропонованими тренінгами-дискусіями, але й особливостями своєї майбутньої професії.
Якось на Сході у відповідь на питання "Хто з юнаків та дівчат був за кордоном, бодай у Польщі?" руку підняв лише один хлопець. Це питання постало як наслідок короткої розмови про те, які ж цінності відстоює нинішня Україна та які місце і роль журналіста в час російсько-української війни. На Заході ми зустрілися з аудиторією, де ніхто не знав прізвища редактора газети "День" або ж хто такий у вітчизняній журналістиці Володимир Мостовий… І це, зізнаюся, шокувало. Студенти, як виглядало, здебільшого взагалі не розуміли, що за фах вони обрали та й узагалі чому опинилися в університеті. Водночас в одному із західноукраїнських технічних університетів, де є спеціальність "Журналістика", аудиторія буквально засипала нас питаннями. Студенти та молоді журналісти, не комплексуючи, висловлювали й обґрунтовували власні думки, опонували доповідачам. Це було напружено й водночас дуже цікаво. Такі відчуття виникали тому, що студенти здебільшого неохоче беруть участь у дискусіях. Щонайбільше – підняти руку як ствердження, що вже почав дописувати на бодай якийсь сайт чи в якесь друковане видання.
У підсумку – не надто приємний, але очевидний висновок: на більшість місць на факультетах журналістики в Україні вступають люди, які ніколи не стануть журналістами (і це ні для кого не є таємницею). Вони стоять у черзі за дипломом, щоб: а) догодити батькам, б) отримати бодай якийсь документ про вищу освіту, в) пожити студентським побутом п’ять років після закінчення школи, г) чи ще з якихось лише їм відомих причин.
На факультетах журналістики, за винятком буквально кількох вишів, до навчального процесу не залучені журналісти-практики. А якщо й викладають, то в мінімальному обсязі. Це визнають самі викладачі. Головна причина – неможливість гідно оплатити роботу професіоналів, які належно цінують свій час, а благодійним читанням лекцій та практичних можуть займатися лише зрідка. І в цьому їм не дорікнеш. Кожен повинен займатися своїм. І якщо журналіст-практик дає майстер-клас в університеті, то він здебільшого витрачає на його підготовку значно більше сил, ніж на написання матеріалу, адже він не викладач. І це лише частина проблеми. Але детальніше обговорення та аналіз – це вже тема для фахівців. Щоправда, нашій журналістиці від цього не легше.
Але є й приємні новини. В останні дні травня я взяв участь у черговому Львівському медіафорумі, який відбувався під гаслом "Пояснюючи світ через медіа". Організатори заходу – ГО "Львівський медіафорум" та Школа журналістики Українського католицького університету (УКУ).
На футболках багатьох учасників було написано: "Медіа – наша парафія". І не треба було зайвий раз вгадувати, хто ці молоді допитливі юнаки та дівчата, які заповнили презентаційний зал Арени-Львів. Доповіді, майстер-класи, дискусії за участю журналістів та редакторів не лише з України, але і з-за кордону. Уже традиційно було кого послухати, що подивитися, а за бажання – поспілкуватися, поставити питання, подискутувати. Тут розповідали про особливості журналістських розслідувань, проблеми взаємозалежності "крихкої політики – крихких медіа", можливості чергового майдану на пострадянському просторі, можливості чи вже неможливості створення суспільного мовлення в Україні, як створити якісне видання (крок за кроком), як удається бути успішними окремим регіональним ЗМІ і ще десятки доповідей, дискусій, круглих столів. Діапазон спікерів – від посла США та керівника Єврокомісії до провідних редакторів і кореспондентів України, США, Польщі, Великої Британії, Німеччини та ін. Увесь форум – це великий комунікаційний котел, який уміло підігрівали, водночас ретельно контролюючи і дбаючи про порядок, представники УКУ. Було там і кілька журналістів з Івано-Франківська і, здається, жодного студента. Участь у форумі, що передбачала за бажання присутність на всіх заходах, харчування та довіз, коштує сімсот гривень, а це для студента чимало. Щоправда, кількадесят учасників-студентів напередодні могли заповнити відповідні анкети та взяти участь у форумі безкоштовно. І, як засвідчила переповнена зала, цією нагодою чимало журналістів-початківців скористалися.
Проведення річного медіафоруму – це як змагання, як, скажімо, черговий чемпіонат України для спортсменів. Він показує передовсім перед обличчям колег, чого вони насправді досягнули, дає усвідомлення, які здобутки журналісти мають упродовж року, куди рухається професія і чого нового можна навчитися.
Розумію, що ці мої нотатки напередодні професійного свята – Дня журналіста – доволі суб’єктивні, адже я не був на зустрічах зі студентами факультетів та інститутів журналістики Львівського та Київського національних університетів. Але все ж якась загальна тенденція вловлюється. Зараз, мабуть, варто повторити часто вживане, що мас-медіа – дзеркало, у якому відображається наше суспільство, а факультети журналістики – це ливарні цехи, де ці дзеркала виготовляються. На разі на цих фабриках серйозна криза: відсутність належної практичної підготовки в майстрів, які навчають, брак мотивації опановувати фах у доброї частини майбутніх (?) журналістів, небажання професіоналів з різних причин передавати свій досвід.
Але перспектива є, як і в української держави загалом, про що невпинно кажемо, так і в національної журналістики зокрема. Найближчий приклад – Школа журналістики УКУ. Їхній творчий підхід до навчання і професійного гарту майбутніх журналістів це підтверджує. Отож поволі рухаємося в правильному напрямку, хоч і дуже поволі, як держава, так разом з нею і журналісти.
