субота, 21 квітня

Голос Владики

Іван Костюк Письменник, журналіст
Минулого року дев’яностолітнім покинув цей світ владика-емерит Софрон Мудрий. Отець, учитель, один зі знакових будівничих нашої церкви і великий старший приятель багатьох людей, що його знали.

У ці дні хочеться бодай кількома словами віддати шану світлій пам’яті Владики.

У моє життя Владика Софрон Мудрий увійшов значно раніше, аніж ми зустрілися. Наше заочне знайомство відбулося на хвилі радіо "Ватикан". Радіо нашої церкви, чи інакше наша церква, яка є десь не тут – в Італії, де може вільно діяти і звучати щотижня в ефірі.  

Для мене відстань до голосу нашої церкви на радіохвилях дорівнювала стежці від будинку батьків до обійстя діда. Це трохи більше ніж двісті метрів. Знаю це напевне, бо довелося несть разів здолати цю стежку між обома хатами. Найтяжче було восени та навесні, коли на ґумаки налипало по кілька кілограмів в’язкої тяженної загвіздянської землі. Легко було влітку, якщо не було дощу, та взимку, коли стежка замерзала. Донині відчуваю яблучно-нафталіново-деревний запах старої дідової оселі.

На високому дерев’яному столі стояло радіо – чорне, з темною штивною ручкою та блискучою шкалою. ВЕФ, до якого завжди важко було дістати батарейки.

Для діда радіо мало особливе значення, адже він до церкви не ходив. Ксьондз не дав йому, парубкові, шлюб з бабою, яка була вдовою із двома дітьми. Казав брати дівчину. Дід образився і перестав ходити до храму Божого. Але службу слухав щонеділі. Рано вставав, голився "опасною" бритвою, підправляв її лезо на шкіряному паску, що висів на одвірку. Дрібні порізи на обличчі заклеював клаптиками паперу, відірваного з країв газети. Одягав чисту сорочку і слухав Службу Божу з Ватикану. Відтак обідав, перед тим випивав рівно сто грамів. І так щонеділі, за винятком постів.

Державного дротового радіо – "тарапуньки" – не любив, умикав лише, щоб знати, що вже шоста година і треба вставати, хоча й так уже давно не спав.

Вечорами дід слухав "Свободу". Її немилосердно глушили, аж він перебирався з хвилі на хвилю, повертав приймач у різні боки. Я чув глибокі голоси радіоведучих, які розповідали те, що так хотів почути дід.

Але все ж головним був голос із Ватикану. Слово Боже, як казав дід. Хоча я ніколи не бачив, як дід молиться. Але якось само собою розумів, що він вірить. І ще я чув щонедільний голос із радіо – спокійний із якимись дивними для того радянського часу давньогалицькими наголосами. І головне – сила, енергія, яка йшла від нього. Лише через кілька десятиліть я довідався, що це голос Софрона Мудрого. Майже тридцять років він працював на радіо "Ватикан", будучи заступником керівника української служби, виконуючи, як і кожен із працівників, обов’язки журналіста, диктора і редактора.

Владика Софрон водночас був ректором Української папської колегії святого Йосафата.

Але для душі було насамперед радіо – радіо для нього, радіо для нас. Він роками не бачив своїх слухачів, але знав, що Слово Боже, яке промовляє, потрібне тисячам в Україні: "Попри решту моїх обов’язків, праця на Ватиканському радіо була моєю улюбленою місією для України. Я доклав усіх зусиль, щоб своїми промовами перед мікрофоном покласти ще одну цеглину для збереження святині нашої релігійної культури…"

Додому він повернувся в знаковому для його долі листопаді 1994 року. Попереду були ще двадцять років життя, присвячені розбудові рідної церкви на рідній землі. І в цій частині свого земного шляху Владика Софрон зробив стільки, що вистачило б на кілька доль. Свідками життєвого і священичого щоденного подвигу цього вже літнього чоловіка в ім’я церкви й українського народу був кожен з нас.

Зараз голос Владики Софрона Мудрого часто лунає в етері радіо "Дзвони", мов спогад про ті дитячі роки в дідовій хаті, коли він звучав на хвилях далекого і майже нереального для мене радіо "Ватикан".

КОМЕНТУВАТИ