Верховина (Жаб’є до 1962 року) – адміністративний і культурний центр Верховинського району, Гуцульщина.
Гуцульщина – етнографічний регіон України, де найкраще збереглися давні українські звичаї, обряди, традиції. Саме це є головною цінністю Гуцульщини для України в цілому.
У гуцульському діалекті – те, що одразу кидається у вухо сторонній людині – відчувається ізольований розвиток від української мови протягом довгого часу. Каркас той самИй, лиш спотворений (“яблунька” – “єблИн’ка”). Або ж слова звучать так само (“вимітувати”, “штрикати”), але набули нових значень. Ні обіцянок, ні пробачень)).
Побутує думка, що “конкурентом” Гуцульщини щодо збереження давніх українських традицій, які втікають корінням в “дохристиянські узори на вишиванках”, є глухі села на поліських болотах.
Але не лиш візерунки на одязі об’єднують ці два регіони! Синхронно, наче за одним покликом крові, в Карпатах почали вистригати ліс, а на Поліссі не відстають вимивати бурштин. Зберігати звичаї, а не природне середовище, вірогідно, є питомою українською рисою.
*
Ніхто не може сказати достеменно, якою була Гуцульщина в XIX ст. Ми не знаємо, якою є Гуцульщина зараз. Гуцули – якими вони є – переховуються від надокучливих туристів під панцирем декоративної Гуцульщини.
Наші уявлення про них – тиць пальцем у небо, що опирається на описи людей ззовні. За цими описами гуцули теперішні звіряють свою гуцульськість (як-от багатотомник “Гуцульщина” Володимира Шухевича»).
Що гуцули писали самі про себе? Існує один повнометражний твір “Дідо Іванчик” авторства Гуцула – Петра Шекерика-Доникового, написаний наприкінці 1930-х на гуцульському діалекті. До читача дійшов в 2000-х, коли міф про гуцулів вже був склався.
Кого ще ми знаємо?
Юрій Федькович – народився в родині небагатого шляхтича-службовця Адальберта Федьковича гербу Сас. Вчився в німецькій школі, писав спочатку німецькою мовою, бо не знав кирилиці. Гуцульщина для Федьковича – захоплення, як в інших класиків, а не середовище, в якому він виріс.
Станіслав Вінценз – ніяк не гуцул, ще й його дідові Пшибиловському розбили на цвинтарі надгробок за те, що надто вже за життя (а може, і після) щемив гуцулів.
Параска-Плитка Горицвіт, з Криворівні – об’єктивно НЕ масштаб Лесі Українки, ні за доробком, ні за відомістю.
Всю решту томів про Гуцульщину писали українські класики – а це все прИйшлі люди, які підглядали збоку. В гуцулів немає схильності до саморефлексії – принаймні з доробком національного масштабу. Коли живеш чимось – немає часу описувати, для опису треба фокусуватися на побаченому збоку.
Мені доводилося чути думку у Верховині, що Іван Якович “розпіарився” на гуцулах, а без них і мізинця їхнього був не вартий! Безперечно, на Гуцульщині І. Я. описував ту дійсність, в якій йому позували Гуцули. Що Гуцул показав, то і мусиш описувати. А в Гуцула завдання було не передати дійсність, а щоб І. Я. зі свитою в процесі пізнання менше сіна витолочили, та ще й не забули засилити за собою браму, щоб вівці не вивтікали. А могло бути й таке, що все І. Я. бачив, лиш написати не міг – бо на свою голову стимулював культурний процес, внаслідок якого гуцули могли прочитати те, що він про них понаписував. В Криворівні в читальню 1903 р. ходили вже 103 читачі. Якщо один з цієї сотні прочитав би щось (з його точки зору образливе), міг зарубати найближчого автора гуцульською томагавкою (барткою). Тому класики вдавалися до алюзій, до вигаданих персонажів – щоб ніхто не здогадався.
В літературі Гуцульщина описана згідно зі стилістикою романтизму. Інтерес до регіону виникає з середини XIX ст. Тоді героїв було прийнято малювати з орлиними профілями на фоні повного місяця – от як кліше 1980-х вимагали в бойовиках малювати кіногероїв брутальним добром з кулаками.
Чи були справжні гуцули XIX ст. наділеними тими рисами, якими їх наділяють тодішні письменники? Думаю, десь тією самою мірою, що й зараз. От зараз прИйшлі намагаються видивитися (як позитивні) серед гуцулів риси, притаманні для “громадянського суспільства”, потім буде ще якась нова мода.
Насправді мода галицької інтелігенції початку XX ст. приїздити на вакації на Гуцульщину принесла їй більше лиха, аніж користі. Внаслідок такої культурної експансії гуцули почали відкриватися до світу – дуже невчасно, якраз під саму Першу світову. А за тим були польська пацифікація, прихід радянської влади, Друга світова, комбек радянської влади.
Ті з гуцулів, хто був “відкрився до світу”, в більшості своїй цього “відкриття” не пережили. А хто пережив, зробив висновок, що ззовні добро прийти не може, а кожна біда починається із дружніх візитів культрегерів.
Уклад життя “описаної класиками Гуцульщини”, за великим рахунком, закінчився 1939. Після того раніше прийнятий суспільний договір рівняли совком. Але якщо на всій території України просто культивувалася візія “радянської людини-трудця”, то гуцулу в радянському театрі абсурду відводилася роль блазня: на всесоюзних ігрищах він обов’язково мусив дути в один із отворів трембіти, махати вищезгадуваною томагавкою, непокоїти прах Довбуша (комуністичним кіном “Довбуш” та іншими бздурами).
До самого кінця 1980-х на керівні посади на Гуцульщині корінних мешканців-гуцулів не призначали. Для керівних ролей приїхала (і осіла) маса нового населення.
Гуцульськість – значною мірою соціальне явище. От як люди приїжджають в Київ і за певний час стають кієвлянами, Гуцульщина пережувала (але не виплюнула) хвилю радянської асиміляції. В наш час прИйшла людина не зловить різниці в поведінці, в мові корінного і “в другому поколінні” гуцула.
*
Як казав один сучасний філософ, трагедією українського нації є те, що всі освічені верстви рано чи пізно розчарувалися достукатися до пересічних мешканців і зраджували ідеї. А якщо неможливо перефарбувати людину в інші погляди, бо вона неспроможна сформулювати ці самі погляди, бо не мислить притаманними літературній/академічній традиції поняттями, а лиш архетипами, релігійними/партійними забобонами, знаками карпатської магії і битвою екстрасенсів на 1+1, то як на неї вплинути?
*
Для мене суб’єктивно соціум гуцулів і львів’ян – метрополія і периферія лінійки, на поділки якої повсідалися всі інші українці Галичини.
*
Важлива ознака Гуцульщини – відсутність ментального поділу на міське/сільське населення.
Нас, урбанізованих, батьки яких вже встигли втекти в місто, де ліпші умови життя, обставини змалку вчили не любити село (а мешканців села вчили втікти в міст і легітимізувати право його мешканців не любити село). В цьому плані на Гуцульщині немає куди втікати. Чи ґазда живе поруч з двома з трьох сусідами-ведмедями, чи в центрі Верховини – між ними немає принципової різниці, що б сам він не думав).
*
Туризм пожартував з гуцулами тим, що вони сприймають незнайомих прИйшлих людей як туристів. Коли люди з міст їдуть на відпочинок, то в більшості випадків шукають не пригод чи можливостей, а простих життєвих радостей (кабачок під шашличок). А гуцули увірували в те, що поза Гульщиною люди гет позбавлені примативності: звідси всі ці анекдоти про ух-гуцульську силу і трьох “турістак-масквічєк з турбази” та ін.
Відкриттям для отаких “крутоголових” гуцулів стало б те, куди рухаються тренди сучасного світу. От гляньте, яким янгольським голосом говорить мер міста Т. – і гляньте на те, як він виглядає і на біографію. В цивілізованому середовищі зараз прийнято розводити лоха (виборця) не тим, щоб путати рамси, а янгольським голосом промовляти мантру “мотивація, дестинація, прошу пана, напишіть запити”.
Отака – і всяка інша – поведінкова архаїка робить Гуцульщину дуже цікавим регіоном для вивчення в антропології і, звичайно, історії права – люди примудряються в XXI ст. допершу керуватися нормами звичаєвого права ще з дохристиянських часів.
Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter – лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області!