вівторок, 23 жовтня

Куми

Іван Костюк Письменник, журналіст
До нинішнього ранку ми потерпали, який вибір зробить кум Ющенка. Чи вистачить йому пороху бути Порошенком?

В останні дні згадую, скільки ж у мене кумів, чи, точніше, скільки я кому кум і вони скільки для мене куми, і все ж скільки їх. Здавалось би, небагато я був запрошений хресним татом: десь разів зо сім. Мені не соромно помилятися, бо деякі з моїх похресників уже своїх дітей мають. А ще куми моїх дітей. Якщо всіх їх зібрати докупи, то вийде чимала родина.

Не знаю, чи я би про все це спеціально думав. Але ніколи не знаєш, коли випаде слушна нагода. Задуматись над кумівством мене змусив недавній випадок. Один із моїх кумів, який працює, як зараз кажуть, у силових структурах, – чесна й порядна людина. Знаю, що в тій структурі, де йому випало збавляти свої роки, таких, як він, небагато. Та й то вони все життя пропрацювали там за незалежності, та й родом звідси, та й батьки й друзі в них – наші люди. Отож виховані вони правильно. Але про кума. Він довго і вперто терпів, як і ми всі, усе те свинство, що панувало довкола і було гостро виразним якраз на його роботі. Але прийшли осінь та зима, які ми пережили разом. І кумові почали давати зрозуміти, що він у силовій структурі, яка зовсім не змінилася, не те щоб зайвий – чужий. Особливо допікав йому один начальник. Якби кум щось глибоко засвоїв з арсеналу своєї служби, то зустрів би цього начальника в темному кутку без свідків і відлупцював, відвівши душу наповну. А нема свідків, як кажуть у конторі, то нема є провини. Та й чи є провина, коли маєш нагоду показати негідникові його справжнє місце.

Але кум порядний, і цього в нього не забереш. Він відрізняється від усього того бидла, яке все-таки змусило його, на їхню думку, схибити, а насправді – зробити те, що мав учинити вже давно. Отож він публічно в позаробочий час дав два ляпаси керівному негідникові. Той відразу звернувся до каральних органів. І якою зараз буде доля мого кума, очевидно, вирішить наш дотепер «найгуманніший» суд. З одного боку, начебто негарно лупити прилюдно хлопа по пиці, а з іншого боку – треба залишатися собою не лише задля себе самого, але й задля дітей, друзів і всього того, до чого прагнемо і про що так багато говоримо увесь цей час.

На донбаських переговорах донедавна брав активну участь кум того, про якого всі співають «Ла-ла-ла…» Ми вже стривожилися від чуток, що він може очолити Донецьку область, бо взагалі як така мерзота може про щось із кимось домовлятися від імені України (принаймні так його оточення стверджує). Як він щось може після свого темного минулого в цій державі щось очолювати? Я ж думаю ще, як він може бути тим, кого ми називаємо кумом, себто хресним батьком? Запорожці про таких казали: «Його кумом хіба може бути дідько в пеклі».  Як виявляється, вони мали рацію.

До нинішнього ранку ми потерпали, який вибір зробить кум Ющенка. Чи вистачить йому пороху бути Порошенком? Слава Богу, вистачило. Інакше… Про це вже й думати й говорити не варто.

Я ж згадую свою велику хресну родину, перебираю подумки обличчя своїх кумів: чоловіків і жінок, з якими мене звела доля. Ніхто з них не є випадковим. Вони вибрали свідомо мене, я вибирав свідомо їх. Ні за кого з них мені не соромно. Сподіваюся, що це почуття взаємне.

Міг би сказати, що серед них є письменники, викладачі, журналісти, ще представники, як це звикло говорити, різних професій. Але передовсім це прекрасні, справжні люди. Нас об’єднують не лише наші діти – маленькі й великі. Є щось більше: ця одвічна родина не по крові, а по духу. З ними хочеш зустрічатися, говорити, робити спільні справи й сидіти за одним столом. Кажеш «кумівство». З ними це слово не має подвійного значення. З ними куми – це завжди духовний зв’язок, це хресні батьки, які разом пліч-о-пліч ведуть дітей до дорослішання, віддають їм те, що мають, що встигають віддати.

Люди кажуть: роль і значення хресних батьків закінчується, коли діти беруть шлюб і вони благословляють їх у нове життя. І це, напевно, так і є. Але кумами люди не перестають бути ніколи, навіть якщо здається, що їх уже давно нічого не пов’язує. Непомітні нитки не рвуться, і, крім кровної родини, ми знаємо, чиї двері насамперед можемо відкрити у хвилини біди й радості.

КОМЕНТУВАТИ