п'ятниця, 14 грудня

Як мізернішає Івано-Франківськ, або Мерська жаба

Ігор Панчишин Архітектор, художник.
Якщо полишити всю трагікомічність історії з "мерською жабою", з’їхати з Олімпа і спробувати зрозуміти порухи магістрату в цій "ідейці", то можна прослідкувати безнадійну невиправність естетичного і образного рівня "ідеологів".
Фото ілюстративне Фото ілюстративне

Отже, в Івано-Франківську буде ще один пам'ятник: міський голова Руслан Марцінків хоче жабу. Пояснює, що йдеться про "споконвічну українську жабу". Завжди тішиться, коли розповідає про свою ідею, вважаючи її дуже дотепною. 

Навіть не хочеться заглиблюватися в пошуки того головного проголошувача теми "жаби" як чогось, що мордує свідомість пересічного українця і, як сало і шаровари, нав’язується нам (ну, не уявляю я себе поряд із цим "привозом"... і тут я обвів палицею весь Поділ, як Голохвастов), буцім це земноводне має якийсь стосунок до українськості. Нехай припустимо, що хтось колись жабу, як назву невиліковної хвороби, агонії, задухи в легенях, символізував з психологією заздрості, злоби, скнарості й ревнощів і твердо прив’язав до українського, – то цей мовний обертас, цілком доречний у дотепах Котляревського, ще має право на існування в літературі. Але "вилити в мармурі", як казав один з мудрагелів, оце холоднокровне нещасне земноводне – це вже верх меншовартості. 

В дитинстві я бачив, як бідна ропуха вилазила з води, в якій мочили коноплі, задкуючи, боком і рачки… Ви бачили, як млосна задуха пахучої води, в якій веселі і працьовиті селяни мочать в старицях снопи коноплі, викидала на світ Божий всю живність з озерець і ставків? Це, направду, і захопливо, бо можна ночвами носити рибу і раків до хати, а з другого боку – безконечно жаль всіх цих напівмертвих істот. Ну яка жаба!? Скільки можна експлуатувати образи питомо української живності в глупих чужих транскрипціях постійно змінюваних господарів і окупантів нас і нашої землі? Коли ми ліпим жабок на фонтани і вони віртуозно випорскують струмені води з  себе, чи потім позбавляєм мавок ніг, огортаючи їх в луску, і наділяєм магічними здатностями сирен чи створюєм алегоричні композиції, наповнені містикою і правічними сенсами, що єднають нас з незбагненним і чарівним світом Української природи, – то в це абсолютно хочеться поринути, як в античну міфологію… А тут у XXI столітті хтось "креативить" на тему "сало, жаба, шаровари, оковита, ми всі брехуни і заздрісники" – дурнуваті алюзії з нав’язуваних нам знаків. Зараз якась комісія буде збиратись виясняти, яка з потвор є потворніша і яка найбільше передасть НАШУ потворність і найбільш адекватну НАШІЙ недолугості потвору.

Гаразд. Всі поважні нації мають своїх непереборних потвор, які заважають їм процвітати і прогресувати. Але завше і всюди – це сюжети боротьби чи перемоги над аспидом і своїми вадами і хворобами. Це і Михаїл, що домінує над злом, чи герой, що долає неможливе… А ви тут вправлятиметесь над реконструкцією каталожної тварини? Яке ж болото ви хочете показати на догоду навколишнім насмішникам, аби виставитися і виставити усіх немічними і вбогими зі своїми вадами? Де натхненна естетика вищості і переконаності в силі?.. Зрештою, де елементарний смак і відчуття стилю?

Це було б смішно, якби не було так сумно. Мені соромно, що в моєму місті виникають такі ідейки. Звідки ж така мізерність?

КОМЕНТУВАТИ