п'ятниця, 24 листопада

Між Іваном та Станіславом

Назарій Заноз Письменник, публіцист. Гість резиденції "Станіславський феномен"
Роздвоєнням особистости міста страждають так само, як і люди. Особливо якщо минуле дуже тисне на теперішнє...

У Франківську помітно багато цікавих і потрібних рухів. Один з них – напрямок на впізнаваність, брендування міста. Майже водночас з’явилося одразу кілька таких концепцій, і, думаю, цей процес продовжиться. Це чудово, бо є з чого вибрати і є конкуренція, котра стимулюватиме людей покращувати свої ідеї та їх втілення.

Мені ж йдеться зовсім не про це, тобто про це, але не зовсім. Франківськ дуже цікаве місто, його не можна пізнати ні за день, ні за два, ані навіть за місяць, але якось потрохи налаштовуєшся на його лад, на цю «Галичину FM», і в ефірі постійно струменіють думки про місто. Не відаю, чи помічав хтось із франківчан всю двоякість природи їхнього міста. Сторонньому може видатися, що у нього розлад, себто роздвоєння особистости, і для того є певні підстави.

Роздвоєнням особистости міста страждають так само, як і люди. Особливо якщо минуле дуже тисне на теперішнє. Найсильніше із загостреннями відчувається в містах, де дуже багато залишилося в спадок від інших народів: всіляких пам’яток архітектури, культурних артефактів, де-не-де стара історична назва пробивається крізь совіцьку чи імперську. Коли старий монстр не хоче відпустити місто. Так, в рідній мені Теребовлі після падіння імперії совєтів зібрали старі таблички з назвами вулиць, зафарбували їх і поверх написали нові. Тепер же вони проявляються і виходить якась незрозуміла каша, типу Червоно-Стрільців чи Леніна-Василька. Хоча з появою нових табличок ця проблема відпадає й відходить в минуле, як і згадки про совіцький період міста.

У Франківську ж ситуація інша – люди самі не хочуть відпускати минуле, цей солодкий міф, через що Франику ніяк до кінця не вдається визначитися: він Іван чи Станіслав? Тому залюбки поєднує в собі обох, і найчастіше місцевий люд уникає будь-якого звертання до свого міста на ймення.

Проте подвійне ім’я – не єдина з ознак роздвоєння особистости міста. Його тіло розтинають собою дві ріки – Бистриця Солотвинська та Бистриця Надвірнянська. По суті, це дві персони в одному тілі Бистриці вкотре об’єднуються воєдино у Вовчинці. А що вода завше мала для людей особливе значення, бо майже усі великі поселення зачиналися біля ріки, то, може, саме в цім і слід шукати роздвоєння особистости міста Івана та Станіслава чи то його феноменальности?

На якімсь альтернативнім гербі міста міг би бути якір з двома гострими кінцями, повернутими в різні боки. Той якір мав би апелювати не тільки до дуальности природи цього бурга, а й бути алюзією до Прохаськового «Порт Франківськ». Так само могла би слугувати за символ на гербі ратуша-маяк, з котрої в два боки струменіє світло, проливає його на Івано-Франківськ та Станіславів. І світло те має пробиватися крізь туман, що символізує собою непевність, а то й засвідчує примарність всього цього: міста-фортеці, де давно немає фортеці, ратуші-маяка посеред неіснуючого Карпатського моря, ілюзорного порту та літературного фестивалю, названого на його честь Порто-Франко.

В цім весь феномен міста, вживання в ньому міфу й правди, вигадки й фантасмагорії, все це прекрасно єднається в тілі ратуші-маяка, звідки, нагадую, струменіє світло. Це дає надію, надію усім іншим, де такого симбіозу немає. Де одна історична пам’ять паразитує на іншій, де намагається вивищуватися за рахунок інших.

І ось цей досвід вживання між собою Івана та Станіслава в одній хаті, де вони не хочуть перегризти один одному горло, як принаймні видається збоку таким заїжджим, як я, міг би дуже стати в нагоді усій країні. Може, саме в цім слід шукати ключ до порозуміння?

КОМЕНТУВАТИ
  • Ihor Panchyshyn 0 Відповісти Надмір апломбу і бажання побачити те, чого нема. Все це можна викласти в одну тезу - "Є проблема з використанням назви і це мабуть від якихось неспівпадінь. А як бути з історією невідомо"... До чого тут "роздвоєння річкою". Станіслав завше був "огорнутий" річками і дуже комфортно. А прихід нових часів його "вихлюпнув" поза природні межі. От і все. Світ змінюється. Прохасько використав метафору і не чіпайте вже її. Не мусольте там з маяками-якорями. У нього вона природньо, а у Вас внутрішнє роздвоєння між Теребовлею і Франківськом. Так теж буває. Жодних роздвоєнь у місті що має історію, але роздвоєння буває у людей, що його наповнюють.