Це рішення не випадкове. Минулої суботи ми ходили в район шкірзаводу (так його називали в моєму дитинстві сусіди-робітники із Загвіздя).
Це не була шкірфірма Марґошеса, це був радянський шкірзавод. Відколи себе пам’ятаю, проходив повз його побілений вапном цегляний мур, прямуючи до центру міста. Майже щодня минав цей мур, коли вчився в педінституті і йшов довкола озера на пари або з пар. Я любив цей мур. Від нього дуже гарно відбивалося сліпуче літнє сонце, а зимою він зливався зі снігом. За ним був і є донині сад. Пригадую, уся верхня частина муру була додатково споряджена колючим дротом (це щоб шкіру не могли просто так винести).
Я все життя мріяв зайти в цей шкірзаводівський сад за муром. Коли був малим, то мені просто було цікаво: "А що там?" Підріс, уже учнем, студентом дуже хотів спробувати ті яблука. Вони були смачні, так близько і так далеко. Я рвав яблука на довколишніх дачах, але то був зовсім інший смак.
Ми з Богданом перше зайшли до колишньої стоматполіклініки, а пізніше – готелю шкірзаводу. Це такий затишний будиночок посеред нинішньої вулиці Левицького з боку червоних, із розбитими вікнами цехів із переробки шкіри. Хтось уже зняв ковану фіртку, наче на замовлення розбили замок широко розчинених дубових дверей.
Я тут також ніколи не був. У кімнатах із високими стелями – ліжка, шафи, тумбочки, столи, коридор свіжовигорілий (отож на другий поверх піднятись неможливо). Сморід, кіптява, залишки пожежі – усе, що залишили по собі тимчасові мешканці однієї ночі, щоб не повертатися сюди більше ніколи.
Крізь пролом у мурі ми зайшли в здичавілий сад. Смішно, але обгнилі минулорічні яблука, як на замовлення, лежали під ногами біля старих дерев. Посеред саду – водонапірна вежа, старий будинок, у якому вибили всі вікна і пропалили биту дранкою стелю. Хтось дбайливо складає в штабелі польську цеглу, витягаючи її зі стін і підмурівків. У кімнаті зі стінами, вкритими білою плиткою, як в армійській душовій чи лікарській, під бійницею-вікном – пожовтілі листочки "Пропуск. Ивано-Франковское кожобъединение имени 40-летия Октября". Ніколи б не подумав, що саме 40-лєтія. Скільки років ходив попри мур, а не знав.
В іншому, уже новішому, будинку, чомусь провалено стіни на самій середині. Можна йти, як вулицею, наскрізь, а над тобою дах із уже нової, радянської, черепиці. Ніби хтось зуб будинку вибив. Під ногами шкірки, відрізки, пофарбовані в різний, уже достатньо вицвілий колір. Але що дивуватися: ми на шкірзаводі. Далі не йдемо, тут кілька гектарів заростей. Довкола пластмасові пляшки, бляшанки, старе взуття, чомусь салат олів’є (чи, точніше, його розкидані затхлі залишки). Ми повертаємось, переступаючи велике повалене дерево, ідемо до пролому в мурі.
"Не минуло й сорока років, як я зайшов у цей сад", – подумки іронізую. Сад мого дитинства, юності, зрілості. Сад, у який я не зміг би зайти, якби його не покинули люди – працівники "Кожоб’єдінєнія імені 40-лєтія Октября", яке після того ще якось не раз перейменовували. А він і далі за муром, щоправда, уже без колючого дроту, у режимі вільного доступу. Сад моєї мрії, за перешкодою, яку я, врешті, наївно вірю, що здолав.
