У темно-синьому просторі, завішаному небесною тканиною із тисячами дірок, через які долинає вночі таємне сяйво, є темний розлитий Океан. Десь над ним, посередині Всесвіту, парує велетенський плиткий круглий нерівний кольоровий корж. Довкола нього крутиться Сонце. Коли воно занурюється у Океан під тим коржем – настає ніч. Коли нема Сонця – видно Місяць, який не пірнає у воду, а крутиться, наче кінчик годинникової стрілки довкола циферблата-коржа. Годинник ніколи не збивається, завжди йде точно, навіть якщо інколи непомітно. Непомітно, коли день переходить у інший день, схожий на попередній. Але помітно, коли після літа настає осінь, після осені – зима, після – весна, а потім знову літо, – це і є ті основні кольори коржа.
Краєчки коржа немовби запечені – вони трохи припідняті, наче краї миски, аби зі світу не виллявся його уміст – кольорові Карпатські струмки, річки, пісочні озера на краю. Зайва вода просочується у те ніби-тісто й там вона є, і звідти знову витікає у струмках, або, може, який ґазда викопає та й обмурує криничку, то буде звідтіля воду піднімати. А як дощ з неба паде, то води вже геть забагато стає, і зайве скапує з космічного кружальця у Океан.
Коли настає ніч і Сонце опускається вниз під землю й занурюється до безмежної води, то розбулькує ту воду своїм вогнем і та парою йде у небо. Тож коли Сонце найбільше припікає і є літо, дощ падає часто, а те, що вода повертається із Всесвіту до людей, показують блискавки, грім і незвичайно чисте і добре повітря, яке лиш після того дощу з громом буває.
А вночі, коли дощ не паде, а ніч тиха, десь далеко можна побачити блискавиці. То, певне, якась із дірок на нічному небі продерлася, і з неї долинає більше світла, ніж зазвичай. Колись тих дірочок-зірочок майже не було. То ще про сиву давнину таке розповідають, коли земля була майже повністю вкрита лісами, аж їхні старі покручені коріння випиналися з протилежного боку й тягнулися до великого Океану. Але коли сюди спустилися перші люди, то майже зразу почали валити ліс. І з кожним пнем на небесному покривалі пробивалася дірка. Старі люди кажуть, що якщо зрубати весь ліс, кожне дерево, то покривало зотліє, а небесне світло – таке, як у тих, – спопелить геть усе на попіл.
А молоді їм на те відказують, що кожен хоче у теплі під дахом жити, а де його взяти, як дерево не звалити. То так уже тих хат намножилося, і стоять на схилах попід гірськими вершками, попід лісами, понад ріками. І доріг, а стежок скільки зав’язалося між тими людськими селами й хуторами. Але найбільше тих хат – довкола пупа світу – Карпат. Десь на краю якісь невідомі піски з хвойними лісами й величезними озерами. А з іншого боку якісь великі ріки течуть попри самі краї й десь там далеко падають під землю. А через те, що у горах ліси рубають, то на небі аж така біла смуга з дірок-зірок з’явилася, що якщо і буде десь рватися небесне покривало, то саме там, бо наче вже його молі поточили.
І як заходило Сонце, а Місяць не показувався, а хмари небо закривали, то так темно ставало, і все завмирало, лиш десь інколи пси гавкали по цей бік, а по той бік – вовки завивали. Всі спали або, може, вдавали. Але як приходили сніги у гори, а небо було чисте, а ще й як Місяць виходив, то все аж світилося і від снігу відбивалося, й люди казали, що то таки є Перед-Рай. І чим ближче догори, тим безпечніше, бо там, внизу, з одного – піски й озера, яких світ не бачив. А з іншого – ріки, не такі файні, щоб води набрати або зайти та й умитися, а якісь великі й непевні, які найскорше тебе занесуть кудись під землю, а може, іще гірше – здрулять за вінця землі-коржа, та й будеш падати у Океан, заки не впадеш.
Тож як люди вже на якихось горбах живуть, то думають, що то краще, ніж на рівному жити, і з тих, що на рівному живуть, насміхаються. Але на тих, що на горбах живуть, є ті, що на високих горбах живуть, які думають, що то зле на низьких горбах жити, файно на високих, та й з тих, що на низьких горбах живуть, насміхаються. Але на тих і на інших є треті – які на низьких горах живуть. Вони думають, що на горбах жити – великих чи низьких – то все однаково пусте. Отой, хто на горах живе, той ближче до неба і до самого Бога. Але і на цих є четверті, які зі всіх сміються, бо думають, що вже кращого нема, як у середніх горах жити. Але і вони забуваються, що є ще п’яті, які попід найвищими горами живуть. А ті, п’яті, що попід найвищими верхами живуть, думають, що ніхто вище від них не живе. Воно то так, але є серед них шості, які на літо йдуть із маржиною на найвищі верхи, а коли приходять холоди, то вертаються назад. То вони по півжиття так близько до неба проживають, що ні з кого не насміхаються, б нащо ж то воно, якщо тут – небо.
Але і на тих є сьомі, які із того найвищого і останнього Перед-Раю аж до самого райського порога можуть залізти. Бо у самому серці світу, у самому серці гір, десь так далеко, де людська нога не ступала, – а вона більше не ступала, аніж ступала по цьому світу – є глибоченна долина, у яку можна хіба крутими спусками зійти аж до світового коріння, з якого усі дерева проростають, усі кущі, трава і навіть кропива – усе з того коріння по цілому Божому світі росте. Там між тими коренями є проходи, якими попід землею можна пройти аж до підземної води, і як у ній вмитися, то станеш таким мудрим, що навіть будеш знати, що є така долина, а у ній є коріння, а там можна пройти до води, що як у ній вмитися, то будеш знати, що є така долина, у якій є коріння, між яким можеш пройти до підземної води, що якщо у ній вмитися, то будеш знати, що є така долина…
Але кажуть старі люди, що є й такі, що тої води напилися і все почали знати, і з птахами, і зі звірами почали говорити, і людей лікувати. Але ті – то найпростіші з тих сьомих горян. Бо є ще такі, які до самого дна тої долини добралися, там прірва є, то вони у ту прірву злазили, а десь глибоко у тумані й темноті кромішній дісталися дна, перейшли через нього на інший бік і вилізли по другому боці з прірви й залізли на зелені соковиті полонини. А посередині там гора, а на горі – біла брама. Хтось навіть не злякався й до тої білої брами підійшов і постукав, то святий Петро сказав, що ще рано, але побажав бути уважним по дорозі назад, щоб не стало якраз.
Та й дивувалися різні старі мудрі люди, нащо то чоловік наперед забігає, замість того, аби собі жити, по землі ходити, худобу доглядати, їсти, пити, радіти й сумувати, то їх кудись та й тягне – щось таке відкривати та й знаходити, якісь відповіді шукати – лежать собі, то і не чіпай, все одно по смерті все відкриється. На що їм ті Мандрувачі відповідали, що нащо на світі просто тако жити, їсти, пити, ходити, сумувати і веселитися, якщо ще щось не шукати, не мандрувати та і цікавість до світу не втамовувати?
Опріч тих, що до райської брами добралися, ще були інші… Дивні вони такі ставали, дехто казав, що лихі. Ті, що з-під Раю поверталися й Мандрувачами звалися, казали, що ті другі, що Дивачами відтоді назвалися, боялися донизу лізти, бо віри не йняли, що там щось є. Але ті Дивачі дивні із порожніми руками вертатися не хотіли, то щось між тими коріннями у тій долині шпортали, шпортали, та й всілякі тунелі познаходили і під землю залізли. Там вони знайшли підземну воду, якою і Мандрувачі по дорозі назад вмилися, коли Дивачам про рай розказували. Але Дивачі воду Мандрувачам показали, аби про них не думали, що вони нічого та й не знайшли, і аби люди думали, що Мандрувачі – рай знайшли, а Дивачі – воду.
Але оскільки тих Дивачів мучило, що вони до раю на дісталися та й святий Петро їм не сказав, що ще рано і що треба вертатися, і аби теж щось таке мати, що інші не мають, то вони не сказали нікому, що далі у тих тунелях, як піти понад водою по коренях, минути десятки і десятки водоспадів, що сюди із землі падають, то можна вийти до острова, на якому теж є урвище, і як те неглибоке урвище перелізти, то можна до одних з виду неприємних, але мудрих чаклунів попасти. Ті чаклуни розказали тим, хто до них із поверхні прийшов, всю правду про світ і то, як треба жити, і що своєю мудрістю так користатися, щоби все у світі лиш собі на користь обертати. То ті приблуди-Дивачі послухали такої ради, навчилися всякого й назад на землю повернулися й там вони думали, що є наймудрішими, бо їх навчителі під землею та й залишилися.
І з того часу почало на землі всяке дивне робитися – одне на шкоду, інше – на добро людям. І всякі бурі здіймалися, білі з чорними хмари почали закручуватися, дощі пропадали, а потім у рази поверталися, щедро змочивши і напоївши все, що висохло і спрагло. Тож пішли колись ті, що до Раю приходили, ще раз до тої брами, та й сказали, що на світі таке робиться. Тож після того прийшло на землю Різдво і дало людям сили і надію. І завжди білі бурі почали чорні долати, і дощу завжди стало вдосталь, і ліси стали спокійніші.
А на згадку про тих, хто до Раю ходив за людей переживаючи, постійно на небі інші кольори з’являються. Але найбільше – у горах.
