fbpx

Нью-Йорк – погляд з метро

Стиль життя 19:03, 10.05, 2018

У нью-йоркському метро можна спостерігати вічно і писати щосекунди, тут безконечність для якогось письменника...

Встаю о 6:00, за алгоритмом збираюсь, мушу поїсти, бо дорога і робота, головне бути сконцентрованою, ще мушу зібрати обід, бо теж треба буде витримати до вечора, і т. д., два довгих поїзди метро, з довгою пересадкою, один довгий автобус. В дорозі пишу і читаю, цей сяючий екран в поїзді, що трясе, зле діє на мої очі, але не маю іншого шансу писати і читати. На роботі часом нема часу просто глянути на телефон, подивитись пошту, не кажучи про новини, нема офіційної перерви, хапаю воду і їжу потроху між пацієнтами, часом приношу той обід додому нерозпочатим. 

1

Приїжджаю додому якраз перед 10 вечора, теж за алгоритмом вмиваюсь, готую одяг і торбу на завтра, не вечеряю, бо це трата їжі і часу, краще вже поспати. Засинаю в кращому разі вже опівночі, тішусь, якщо навіть за 10 хвилин до. Вмикаю якесь відео на YouTube на телефончику, в основному українські новини, і так засинаю – інколи за 30 секунд, інколи – за 30 хвилин. І я не можу капризувати, бо коли нема роботи, то взагалі не спиться через невідв’язний фінансовий страх, що супроводжує життя більшості американців, навіть якщо є час спати. 

2

Залишається спостерігати життя навколо хоч би й з метро. В метро проїжджаю різні культурні зони міста. Я вже знаю, яке населення виходить і заходить на кожній станції, але, зрештою, в Нью-Йорку все перемішано, бо бідні люди обслуговують багатших в багатших районах, і всі вони можуть бути в метро, крім тих зовсім багатих, які в підземці не бувають, вони їздять лише автами, бо їм не залежить на паркуванні за $20 в годину, або й взагалі вони не думають про паркування, бо мають шофера. Середній клас дуже задумується про витрати на паркування, тому і їздить в метро.

Є якась "уніформа" нью-йоркців: наплічник і куртка-перина, кращої чи гіршої якості, але в 90 відсотків людей – чорне, сіре, коричневе. Всі втуплені в телефони, і більшість з навушниками, і коли ти питаєш людину, яка стоїть при дверях, "чи виходите на наступній зупинці?", він чи вона не чує. Ти злегка торкаєшся її плеча, вона здригається або тричі питається "що?" і не здогадується вийняти затикачки з вух (невже цю культуру можна назвати раціональною?). Ці всі телефони роблять людей дуже дратівливими, бо інші люди стають для них лише тим, що або штовхає їх напружений лікоть, коли вони щось тицяють на екрані, або змушує відірвати їх очі від екрана, а екран може загаснути за 10 секунд (швидше, ніж комп‘'ютерний екран), і тому треба весь час на нього дивитись і тицяти в нього пальцем, а то він загасне – "expire" (дуже багате англійське слово – буквально "видихне", з латини, звичайно, і це слово вживається, щоб сказати: зв'язок перервався, термін зберігання вітамінів закінчився: друкують "expiration date" як "термін зберігання", або навіть "вмер", тобто буквально "видихнув", але це якраз вишуканий вираз, на відміну від нашого "здохнув", що буквально є expire). Ось так всі стають більш і більш нервовими, бо екрани і інформації постійно здихають, всі є в цьому рваному часі, де звідусіль надходять вимоги поспішати. 

3

І от серед цього чорно-сіро-коричневого фону вириваєш всілякі цікавіші речі: молодий чоловік в тій же нью-йоркській уніформі, дуже чоловічого вигляду, але наплічник в нього з тканини з величезними лілеями, а інший має надзвичайно гарні кольорові картаті шкарпетки – якісь смачні жовті, фіолетові і білі паралелепіпеди, і виявляється, така ж хустинка в кишені жакета, може, то запасні шкарпетки? Молода чорношкіра дівчина з тисячею штучних сивих кіс, з дуже сердитим обличчям, має величезні ґудзики – як блюдце – скляні діаманти, а товстеленний чорношкірий чоловік – сидить на два стільці – має помальоване кучеряве волосся на "блондина". А ось якісь "гості міста", говорять цікавою німецького типу мовою, напевне, датською чи шведською, але виглядають, як пуерториканці. Це якісь "рокери" в шкіряних куртках, дуже нав'язливо голосні, тільки де їхні мотоцикли? Поруч сидить пара: дуже поважний, очевидно, індус, в європейському костюмі, і щось коротко наказує принишклій молодій жінці, що біля нього, в традиційній кольоровій сукні і хустині, і чужорідному до того всього сірому пальті, як наші бабці на городі (думаю, напевне, з Бангладеш – індуси, але мусульмани). На зупинці вони виходять, він йде як павич, а вона плентається за ним, несе торби, і він навіть не глянув, чи вона вийшла з вагона безпечно. Ці стереотипи таки живі, я вже знаю, що насправді, якби в метро було місце, то сидів би він, а вона стояла б, і це не гідно для східного чоловіка носити торби з харчами чи навіть заходити на кухню. Хоча є і просто добрі індійські чоловіки, які жаліють і люблять своїх жінок, але на публіці поводяться так паскудно до них – це питання їх чоловічої гідності. 
Хтось запропонував старшій іспанській жіночці місце, і вона починає говорити до тієї дівчини, що дала їй місце, розчулена, бо це трапляється рідко, і поруч сидять молоді іспаномовні хлопці, чи то домініканці, чи пуерториканці, вирощені в Нью-Йорку, грають у свої придуркуваті ігри на телефонах і, звичайно, не помічають ніяких стареньких жіночок навколо.

4

Можна спостерігати вічно і писати щосекунди, тут безконечність для якогось письменника. Ось зайшла жіночка з десятком брудних клунків і мугикає щось ритмічне, по-своєму, може, й цікаве, може, це якась африканська пісня, а може, щось бразилійське. Вона пахне погано, вона одна з тих "мішігіних", яких стає все більше навколо, аж страшно за них в ці холоди. От на моїй станції метро часом живе чоловік без взуття, з якимись страшними поїдженими грибком і ще чимось пальцями, він часом ходить босий вагонами і жебрає, а часом спить на сходах, майже перекриваючи прохід, часом накритий білою ковдрою так, як накривають тіла мертвих при аваріях, але потім ми знову бачимо його живим, кажуть, в нього навіть є помешкання, але він хоче отак жити. 

В такі весняні дні волого, сіро і зовсім не затишно, і тільки втіха втупитись в екранчик, в інший світ…  Часом я думала, чому вони обрали таке некомфортне місце для такої цивілізації (поза тим, що зручна гавань). А тепер я розумію: це робить людей більш динамічними! Ось як тільки мороз минув, раптом бачу людей на вулиці у в'єтнамках! Спершу подумала – якийсь вар'ят (все більшає безхатьків і наркоманів навколо), аж раптом бачу цілком ще й нормальних людей у в'єтнамках-жабках, в одних футболках, сорочках, і то різного віку, "середній клас" – отакі вони оптимісти і безпосередні.

Я собі сиджу і думаю, що цими місяцями я найбільше спілкуюсь з двома молодими людьми, про яких і не гадала, що вони стануть найближчими до мене на цьому етапі мого нью-йоркського життя. Перша – колега з роботи, 30-річна дівчина-дитина з Індії, Пуджа, з якою ми гарно працюємо разом вже кілька років, а зараз вона проходить через драму of "arranged marriage". Тобто батьки знаходять пару свій доньці чи сину, домовляються з батьками другої сторони, – і там не все так гладко, і ось я є її "конфідантом", кому вона звіряє свої почуття, бо всі її рідні в Індії, хоча вони говорять по скайпу щодня і багато, і вона кличе мене на своє весілля в Індії наступного року, де планується 2 тисячі гостей…

І другий – 29-річний хлопець Халід, терапевт, мій єгипетський колега з іншого офісу. Він вчиться на докторській програмі, працює багато, хоч вже в іншому офісі, ми часом бачимо одне одного лише на 10 хвилин, часом маємо довші розмови. Його мама померла від раку чотири роки тому, ми радимось з ним з багатьох проблем в різних людських і професійних ситуаціях, він – добрий психолог і вважає мене теж добрим психологом. Якось нас навіть відвідав його батько, приїздив з Єгипту, жив у готелі, але прийшов познайомитись зі мною, і ми потім всі пройшлись пішки по мосту до Нью-Джерсі (я ж живу недалеко до George Washington Bridge, що має пішохідну і велосипедну доріжки). 

Ось раптом ці діти стали моїми найближчими друзями, насправді, гарні і милі "діти", прив'язані до мене, хоч я вже не маю ніяких ілюзій щодо тривалості людських зв'язків… 

5

Пуджа і Халід ставляться до мене з повагою і якоюсь ніжністю. Хоча розуміння культури, мистецтва, філософії і всього того, що є центром важливості для мене, ну зовсім вже різне, і я навіть дивуюсь: як цікаво, а люди можуть бути дуже тонкими, не знаючи мистецтва зовсім! А бувають добре освічені і мають смак в мистецтві, та можуть бути досить бідненькими в людському сенсі…

Ранками дорогою до метро вітаюсь з сусідськими вуличними гендлярами: коротенький, але з приємною гідністю, напевне, сальвадорець, продавець дитячих книжечок, підручників і словників, що щоранку розкладає свій стіл, і я часом купую цілий жмуток новеньких дитячих книжечок за доляра (такого я ніде в цьому місті не бачила!) і олівці для дітей співробітників, і даю тим дітям папір, і, коли маю можливість, вчу їх читати, щоб вони дали мені спокій, коли я працюю, і не малювали на моїх документах. 

6

А ще мені махає рукою старший ліванець, що продає смішні рейтузи, тут же поруч з книжками сальвадорця, і цей ліванець виносить щоранку на тротуар гарні жіночі ноги – нижні половини манекенів, вбрані в ті рейтузи, і чомусь ніхто не сміється з того видовища. В самого ліванця нога в гіпсі, він мені розказував, як він її поламав, і що вже все заживає добре. Він має гарне обличчя 80-літнього абхазця, але я знаю, що він ліванець. Колись я в великий холод купила в нього рейтузи, і він каже, що я принесла йому удачу в торгівлі в той день, і скидає мені ціну, і я думаю: ці близькосхідні люди мають маркетинг в крові, куди там всі економічні теорії! 

Здригаються від страшного крику якось вар‘ята десь вглибині вагона. Так, таких стає все більше. 

Все, спізнююсь на роботу. 

7

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: