Дорога – це час, потрачений нами на усвідомлення власної загубленості. Так говорить сучасний автор.
Натомість більшість подорожуючих опускають нотки усвідомлень у своїх мандрах. Проте не пропускають нагоди посваритися з провідниками, водіями, іншими пасажирами.
Мені випала нагода (не вперше і не востаннє) бути спостерігачем пиятики в потязі. Звісно, то була компанія чоловіків-заробітчан. Звісно, вони мали про що гучно говорити. Підозрюю, для них момент добирання додому – час найбільшої свободи. Коли роботи вже нема, зарплата є, а до сімейних буднів і рідних – ніч дороги. От думаю собі: ці люди – мої земляки, але я відчуваю себе чужинцем, який мав би казати «ні, ну я ваших людей не розумію». Чому горілку розливають з страшної пластикової пляшки в гранені скляні стаканчики. Чому обов’язково пити так, щоб впасти з верхньої полиці. Півночі стогнати від болю, а вранці знову пити. Чому радість від життя деколи укладається в цю ніч в плацкарті? Чому варто на весь вагон хвалитися тисячею баксів в кишені і нагадувати другові, щоб віддав шістдесят гривень. Хоча на деякі «чому?» відповіді не повинно бути.
Наприклад, чому афіші кандидатів у нардепи і президенти клеяться одна на одну. Причому клеяться спеціально і, думаю, що зі злістю і певністю, що кандидат зверху обов’язково кращий за того — під ним. Скільки дерев померло не своєю смертю, щоб на них красувались здебільшого невідомі лиця і відомі недієві слогани. Місто в передвиборчий час нагадує підлітка, який, бажаючи самовиразитися, пообвішував себе всіма можливими цяцьками. Так, ніби зовнішнє може бути важливішим за внутрішнє…
Я люблю своє місто. Рядки, які може писати кожен. Вкласти в ці рядки все своє розуміння любові і далі жити. Тому, не претендуючи на оригінальність, хочу ділитися радістю від зустрічі з Франківськом. Місячна розлука — то так мало в масштабі вічності і так довготривало водночас. Коли все рідне і близьке починає віддалятися не в плані почуттів, а в плані кілометражу. Варто повертатися, коли чекають і коли не чекають. Варто мати блок живлення у вигляді близьких людей і улюблених рослин і тварин, у вигляді модернових фасадів і старих вуличок. Найбільше люблю травень, коли достатньо зелені. Коли вона ще не вигоріла на сонці, коли сонце тільки розпочинає свою активну випалювальну діяльність. Розумію барона Мюнхгаузена, який хотів придумати 32 травня, — бо весни має бути багато. А один з символів франківської (і не тільки) весни – вуличні музики. Дорослі, невідомі гітаристи з класичними роковими баладами, студенти музичного училища з власними інтерпретаціями, скрипальки і саксофоністи, пенсіонери з акордеонами і хіпі з барабанами…
Дивне свято було вчора на початку вулиці Шевченка. Вулиця, що є символом безсмертя будівельників. Бо з тим темпом, з яким її ремонтують, робітники мали б прожити років чотириста. Вулиця анекдотична, вулиця із старими липами і щойно встановленими ліхтарями. Отож вчора було свято вулиці Шевченка. І «Перкалабські придатки» – знані не лише в місті музики, одні з тих, хто забирає буденність з робочого дня. Хто викорінює її дивними текстами своїх пісень, дикою енергією і дивним виконанням. Декілька десятків поціновувачів такої музики. Скільки ж людей, які проходили мимо і яких зупинив звук. Дітки, які скачуть, і коли надто голосно барабан чи вокал – закривають руками вуха. Пенсіонер у фіолетовому костюмі, який з повадками старого рокера пританцьовує в такт музиці. Чоловік, який каже: «От ви тут радієте, а сьогодні тринадцять людей загинуло». Незручна пауза. Війна ж таки є (її не має бути) і музика є (вона повинна бути). Є фотографи, які ловлять миті (але нам відомо, що кращі кадри завжди в пам’яті). Якби я була вулицею, мені було б приємно, що весь цей приємний хаос «на мою честь».
А ще якби я була, як той сивий чоловік, прикута до інвалідного візка, втричі сильніше раділа би сонячній погоді і блакитному небу. І тому поряд з візком стоїть кохана людина. Так само з захватом і нотою заздрості дивилась би на тих, хто вільно рухається і швидко ходить. І не вважала би проблемою мозолі на нозі. Але, дякуючи Богу, я здорова. І намагаюсь багато ходити, і радіти з дрібниць, які насправді зовсім не дріб’язкові.