Днями натрапив на другий аргумент для того, щоб могти рекомендувати друзям книжку польського мислителя Лєшека Колаковського «Похвала неконсеквентності». Книжка філософська і так одразу її не перекажеш. А проілюструвати аналогією – саме те.
Спочатку треба сказати, що консеквентність – це послідовність. Бо не всі знають. Я теж не знав, доки не прочитав передмову. А тоді варто обґрунтувати, чому не завжди добре бути послідовним. Власне, йдеться про сліпу і нічим не виправдану послідовність. Дурну затятість.
Перший приклад такий, що в дитинстві я чомусь дуже не любив ні борщ, ні всякі зупи. Завжди відмовлявся, завжди мусив їсти, але впродовж трапези постійно висловлював невдоволення. Нив і скиглив. Себто був нормальною трохи вередливою дитиною.
Згодом перші страви мені стали прийнятними. Але нарікав за інерцією, бо якось так вже усталилося. Коли ж, ще трохи підрісши, таки всмакувався у борщі і зупі, то зіткнувся із тим, що називають внутрішнім конфліктом.
Лише в класі десятому я відмовився від послідовності несприйняття перших страв і їв їх мовчки. Лише на другому курсі університету наважився просити добавки.
А як вийшла «Похвала неконсеквентності», то одразу цей філософ став мені близьким, бо мав ту саму проблему, але зрозумів її згубність і переборов.
Але аргумент з борщем є аргументом для друзів з батьківського карпатського села. А друзям з міст Івано-Франківськ і Київ подавай щось май мудріше.
То от вам другий аргумент – короткометражка Франсуа Озона «Прелюдія». Там головний герой побивається, що його дівчина завше спізнюється на зустрічі, через що хоче з нею розійтися. Потім дівчина приходить, вони любляться, а після любощів він таки її кидає. Себто лишається послідовним у намірах. А ще обоє лишаються з болем.
Відтак, непослідовність дозволяє не лише виправитися, покаятися, врятувати душу і досхочу наїстися борщу, а й бути разом і досхочу любитися.