fbpx

Про нелюбов до червоного і червень

Суспільство 13:55, 25.06, 2015

Я не люблю червоний колір. Це, напевно, спадково – від бабці. Оскільки перша асоціація з ним – колір прапора "тюрми народів". І крові, яка під "покровом" того прапора проливалася.

Згадалось мені це кольорознавство в двадцятих числах червня. У дні, коли німці  теж під червоним прапором – напали на Західну Україну. І радянські війська, що відступали, діяли згідно з висловом котрогось із Людовиків – після нас хоч потоп. Дні, коли бабусиного брата-вчителя чекала Чортківська тюрма, а потім піший етап до Умані і розстріл. Коли її батька забрали з хати  і він вже ніколи до неї не повернувся. Коли тисячі життів і будівель – руйнувалися. Коли червоного було дуже багато, щоб його зненавидіти. А ще в цей час на деревах мали бути червоні вишні. І була полуниця, якщо такій було як рости. Але нікому було варити з них пироги і компоти. Страшно.

Натомість символ протестного руху – червоно-чорний стяг – попри однакову насиченість червоного тону – сприймається м’якше і не страшить. Може, через спадкову нелюбов до комунізму і прихильність до партизанського руху. Тому що прагнення поневолити кардинально відрізняється від бажання боротися за волю. 

Пам’ятаю, на якомусь сімейному святі за столом співали пісні. І "Рости, черемшино", і "Три браття з Прикарпаття" і "Два кольори". Про останню точилась суперечка, що насправді версія про любов і журбу – радянізована. Бо в першому варіанті тексту червоне – це є кров, а чорне – це земля. У Вікіпедії про такий варіант згадок нема. А у моїй сім’ї є. І хай, мешкаючи в Києві і час від часу зустрічаючи автора тексту пісні Дмитра Павличка, маю можливість спитати його про її історію, я не хочу цього робити.

Мені подобається мати щось таке, чого не мають інші… Наприклад, я не хочу знати сорт яблук, які ростуть в селі в саду і які ми називаємо "мусійками". На честь моєї прабабці, яка посадила яблуню і яку кликали Муся. І хай ця іншість проявляється в такому малому, як перекручування пісні або назви сорту яблук, це моє, і це той випадок, коли право на незнання правди – не засмучує.

Перечитую вище написане і розумію, що "занесло". Бо взагалі планувала написати текст про літні фрукти, їх споживання і смакування, про майбутню мандрівку. А вийшли родинні рефлексії, які, окрім родини, навряд чи кому виявляться близькими. Та все ж. На вихідних мене чекає дорога до моря. Вона пройде через горезвісну Умань і до краю Херсонської області. Якось ніяково від усвідомлення, що один і той самий шлях у кожного такий різний. Як казав поет, усі ми ходимо по кістках. І тут важливим є, певно, не так страх, як пам'ять – пам'ять про тих, кому ці кістки належать.

Щоб хоча б іноді в думці чи молитві подякувати тим, хто боровся за наше теперішнє і майбутнє. 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: