До цього часу всі, кого цікавив цей твір, змушені були читати його в російському перекладі, що з’явився ще тридцять років тому. Українською переклад роману зробила письменниця Катерина Калитко. Вона чудовий знавець балканських мов. Яскраве свідчення цього – її останній переклад роману боснійця Озрена Кебо "Сараєво для початківців", у якому йдеться про облогу сербами міста Сараєво під час останньої війни в Боснії в 90-х роках минулого століття.
Після десятилітніх митарств, коли два попередні видавництва з різних причин не впорались із завданням, "Дервіш і смерть" побачив світ у маленькому родинному видавництві з Трускавця "Круговерть". Варто відразу сказати, що роман виданий на "відмінно". Оформлення, друк, ілюстрації – усе це разом становить ошатний том, який не лише приємно розгорнути для читання, але й просто потримати в руках.
"Дервіш і смерть" з часу появи на світ у 1966 році перекладений десятками мов світу. Україна завдяки Катерині Калитко також урешті долучилася до цього кола. Чимало літературознавців і читачів вважають цей текст рівновеликим із романом "Міст на Дрині" іншого письменника колишньої Югославії – хорвата Іво Андрича, за який він отримав Нобелівську премію. "Дервіш і смерть" входить до числа літературних творів ХХ століття, які стали знаковими для світової культури. Роздуми над сенсом життя, любов, дружба, зрада, неоднозначність у почуттях і вчинках, усвідомлення, що на світі зчаста нелегко відділити правду від кривди, а добро від зла – про все це йдеться в цьому неймовірному романі, у якому дервіш Ахмет Нурудин намагається врятувати від в’язниці та кари свого брата. Для українського читача своєрідним відкриттям стане також той факт, що, описуючи долю боснійців, Меша Селімович ясно показує їхні основні національні риси, які засвідчують, що на світі є народи із ще тяжчою та трагічнішою долею, аніж ми, українці, які так часто люблять нарікати на все довкола.
Видавництво "Круговерть" дало змогу охочим придбати роман, який ще не з’явився в книгарнях, у своєму інтернет-магазині. Я купив два примірники: один – собі, а інший подарував на день народження близькому другові. Зворушливим бонусом були листівки-закладки від видавництва з побажанням приємного читання. Цією порадою я відразу скористався. Звернув увагу також, що, як вказала Катерина Калитко, переклад роману зроблено з боснійської. Це мене дуже втішило, адже, як стверджують російські культорологічні сайти в публікаціях про письменника (це врешті вказано й на російській сторінці Вікіпедії про Мешу Селімовича), 1971 року в листі до Сербської академії науки і мистецтв Селімович, який належав до поважної заможної боснійської мусульманської сім’ї, просив вважати його сербським письменником. Очевидно, такий лист дійсно міг бути написаний, адже незабаром Мешу Селімовича було обрано головою Спілки письменників Югославії.
Меша Селімович із 1947 по 1971 рік жив та працював у столиці Боснії – Сараєво, але через непрості стосунки з частиною місцевої інтелігенції та політиками після виходу на пенсію перебрався до Белграда, тодішньої столиці Югославії, нинішньої Сербії, і жив там до самої смерті 1982 року. Можна розповідати ще багато цікавих фактів про життя та творчість цього талановитого боснійського чи, як він назвав себе, сербського письменника. Але всі вони врешті зводяться до драматичного гоголівського сюжету, коли, про що б не писав автор, він пише про рідну Боснію, а на все в Югославії дивиться очима босняка. Як Микола Васильович писав російською про Україну, а все, що описував в імперії, оцінював поглядом через рідне полтавське вікно. Очевидним залишається єдине: важкою є доля талантів, що позбавлені власної держави, а з нею і справжньої батьківщини.
Меша Селімович
Як підтвердження сім’я Меші Селімовича, та й він сам під час Другої світової війни допомагають партизанським загонам югославських комуністів, більшість із яких – серби. Натомість останні наприкінці 1944 року розстрілюють його старшого брата – офіцера й також партизана Шефкію Селімовича за те, що він узяв зі складу головного управління народної власності ліжко, шафу та крісло. Він узяв їх, щоб не зустріти в порожньому домі, з якого під час війни винесли всі речі, дружину, яка дивом вижила в концтаборі. Його розстріляли свої саме тому, що він належав до відомої партизанської сім’ї, "штоби другім нє повадно било". Вам це нічого не нагадує?
Меша Селімович був шокований цим страшним і безглуздим вчинком. Лише багато років потому він пише роман "Дервіш і смерть", де тема вбивства брата знаходить своє відображення, щоправда події в тексті відбуваються у ХVІІІ столітті. І все одно, хоча Меша Селімович пізніше писав, що йому вдалося врешті примиритись із тими давніми трагічними подіями, у романі провина в злочині – на руках можновладців, які і є квінтесенцією зла.
Роздвоєння, необхідність обдурити свою совість, виправдати негідників – через це все довелося пройти Меші Селімовичу. І якщо в житті він міг із цим ще якось упоратися, то на сторінках "Дервіша" письменник писав правду такою, як вона є. Тут він залишався хлопцем із боснійської мусульманської сім’ї в рідному місті Тузла, жовто-синій прапор якого, як і багато епізодів із долі та творів письменника, так нагадує український.
Кілька днів тому, надвечір, мені зателефонували з видавництва "Круговерть", запропонували за власний кошт обміняти мої два примірники роману на такі ж самі, оскільки в попередньому накладі в книзі було допущено помилку. Це мене заінтригувало, адже переклад і видання вразили вишуканістю. У розмові з’ясувалося, що сербська сторона висунула претензії до видавництва, оскільки перекладачка, як я вже згадував, вказала, що це переклад із боснійської. Вимагають, щоб було зазначено, що частину роману переклали з боснійської, а частину – із сербської. Я вже не розпитував подробиць, щоб не додавати гіркоти видавцям. Але якщо згадати, що недавно посол України в Сербії Олександр Олександрович дав жорстке інтерв’ю, у якому без дипломатичних хитрощів розкритикував бездіяльність сербської влади, то все стає на своє місце. Посол відзначив, що в Сербії воліють не помічати, як їхні найманці масово воюють на боці так званих "ЛНР", "ДНР", а Росія відповідно використовує Сербію, щоб підважувати фундамент європейської єдності. МЗС Сербії у відповідь пригрозило оголосити українського дипломата персоною нон-ґрата, а проросійська частина сербського політикуму закликала негайно вислати Олександровича з країни. Натомість українське МЗС, хоч і не публічно, підтримало посла, оскільки він говорив правду. Посол після консультацій у Києві повернувся до Белграда, і це засвідчило, що інтерв’ю – це не самодіяльність. Один з українських дипломатів у коментарі для "Європейської правди" наголосив, що претензій України до Сербії вдосталь, окрім уже озвучених послом України в Сербії. Ідеться також про постійні візити сербських делегацій депутатів із правлячої партії до Криму. Цим самим заперечується цілісність Української держави. Отож, напруження українсько-сербських дипломатичних і відповідно міждержавних стосунків гостре як ніколи. Видавництво "Круговерть", видається, мимоволі стало частиною цього протистояння, де серби подібно до своїх основних союзників, росіян, готові воювати за «свого» письменника, етнічного босняка Мешу Селімовича, який у творах фактично передбачив трагічну долю рідного народу, підданого знищенню сусідами-сербами під час війни в 90-х роках ХХ століття. Талановитий письменник не може збрехати у творі, він пише правду, навіть якщо сам її до кінця не розуміє.
Я ж запропонував видавництву не відправляти своїх книг, адже цей переклад із боснійської стане справжньою бібліографічною рідкістю. Але мене запевнили, що дотримають слова і відправлять два примірники вже з нового накладу. Те, чи я надішлю їм уже отримані раніше книги, залишають на моїй совісті. От я зараз і думаю: вчинити, як мене просить видавництво, і повернути їм "боснійські" примірники роману чи назавжди у своїй бібліотеці так, як підказує серце, залишити Мешу Селімовича і його «Дервіша і смерть» належним до його народу, рідної літератури й мови, від якої він так тікав і якої так ніколи не зміг позбутися.
