середа, 24 січня

Прикрити спину

Іван Костюк Письменник, журналіст
Те, як ми жили дотепер, стало не більше, аніж спогадами. Якщо зараз видається, що нічого начебто не змінилося, десь далеко на сході йде війна, а наш побут такий, як був, то це велика неправда.

Нова реальність поступово входить у наше життя. І чим далі вона відвойовуватиме собі більший простір як у нашій свідомості, так і в щоденному побуті.

Ще під час моєї служби у війську ветерани-афганці розповідали, що однією з найбільших проблем, які їм доводилось вирішувати на війні, було не лише успішне проведення бойових операцій, але й збереження життя вояків щодня у «звичайних» обставинах. Справа в тому, що якщо солдат не був «прикритим», він спокійно ані по воду, ані в туалет піти не міг. Небезпека чатувала звідусіль. Найкращим способом уникнути смерті в тих обставинах було будь-яким чином домовитись із місцевими. Встановити таке собі перемир’я, коли ніхто нікому не стріляє в спину.

Зараз військові дії на Донбасі вже, очевидно, входять у фінальну свою стадію. Ми не знаємо, який з варіантів буде обрано для ліквідації терористів у Луганську та Донецьку, але це обов’язково станеться. І сумнівів у цьому немає жодних. Кордон із Росією, наскільки можливо, перекрито, обидва обласні центри взято в облогу. Усе інше – лише питання часу.

Урешті ця війна закінчиться і перед Українською державою постане нове завдання – як утримати під контролем цю територію, зробити її не лише географічно, але й політично, ментально своєю.

Вирішувати цю проблему треба не так, як завжди, – після того, як щось станеться, а вже зараз – на випередження.

У Краматорську українські активісти зібрались, щоб повалити пам’ятник Лєніну. По всій державі «ленінопад» є символом змін, прагнення нового майбутнього для країни. Але місцева міліція, яка дивним чином «працювала» і при сепаратистах, завадила зруйнувати зловісний радянський символ. Ще й пригрозили: хто перший торкнеться до вождя, одразу пов’яжуть. Це показовий приклад. Так звана місцева влада, правоохоронні органи та інші місцеві структури, що чудово почувалися як за Януковича, так і за сепаратистів, готові хоч із чортом співпрацювати, лиш би зберегти свій вплив та прибутки. Без сумніву, вони ніколи нічого не зроблять для утвердження українського в цьому краї.

Єдиними союзниками Української держави та її представників на Донбасі є місцеві активісти, які проявили себе в час військових дій. Лише вони та небайдуже населення є справжніми помічниками українців у встановленні міцних підвалин держави та її стабільності. Із цими людьми треба працювати вже зараз, їх треба підтримувати, висувати на керівні посади. Якщо ж буде інакше і протекцію за огидною традицією останніх десятиліть складатимуть висуванцям так званих місцевих «еліт», то спокою і тим паче перспективи на цій землі доведеться чекати ще дуже довго. Варто усвідомити також, що озброєні сепаратисти не розчиняться в повітрі, вони протидіятимуть Українській державі ще не один місяць. І для того щоб нашому війську ніхто не стріляв у спину, знову ж треба негайно взаємодіяти з місцевими людьми, які мають проукраїнські переконання.

Лише за таких умов російську терористичну заразу спільними зусиллями вдасться викоренити остаточно.

Не варто заспокоюватись і нам. Після закінчення воєнної операції не треба сподіватися, що Донбас буде оточено якимось спеціальним кордоном. Ці дві східні області – лише частина нашої держави. І коли буде знято численні блокпости, послаблено контроль над переміщенням залізницею та автошляхами, то мусимо бути готові, що непрохані гості можуть завітати до будь-якої з областей України. А для того щоб їхній візит не став неприємною несподіванкою, до нього треба відповідно готувати й населення, і силові структури. Відтепер ми живемо в умовах перманентної воєнної загрози з боку Росії. І це доконаний факт. Із цим треба навчитись і вміти жити. Нагальною потребою є мистецтво прикрити спину, щоб не отримати кулю в потилицю. Цьому зарадити можемо лише самі, прикриваючи один одного, довіряючи собі. 

КОМЕНТУВАТИ