fbpx

Радість невідомості

Стиль життя 10:14, 16.07, 2014

Люблю місто, яке мене виплавило. А найбільше люблю з нього виїжджати, щоб за деякий час знову повернутися.

Звісно, всі ми, молоді й непрактичні, мріємо лишити у цьому світі слід, зробити щось світле й хороше, аби увійти в історію. А також ми прагнемо стати відомими за життя, щоб із нами віталися люди на вулиці, щоб батьки ставили нас за приклад своїм малим дітям, щоб журналісти знали нас на ім’я та по батькові й телефонували нам – за місяць записатися на інтерв’ю. І, звісно ж, ніяковіли б, час від часу зазираючи в блокнот, щоб пригадати, про що варто питати. І неодмінно б журналісти питали про те, що ми любимо.

Не розписуватимуся за всіх, але я, одна з таких молодих і непрактичних, яка, проте, не мріє про прижиттєве визнання, але любить спілкуватися з журналістами, відповіла би, що люблю Кривий Ріг – місто, яке мене виплавило. А найбільше люблю з нього виїжджати, щоб за деякий час знову повернутися. І так постійно, з певною динамічністю, обов’язково раз у півріччя кудись виїхати, хоча б недалеко, щоб оселити всередині те дивне передчуття мандрівки, яке ні з чим не порівняти. Щоб нервово і гарячково працював мозок, згадуючи, що іще не увійшло до рюкзака і що треба лишити вдома. Щоб постійно й неодмінно повторювати один і той самий ритуал: чомусь перед кожною поїздкою, окрім вже згаданого відчуття радості, у моє серце прокрадається дивний страх, що я можу з цієї поїздки не повернутися. І тоді починається обов’язкове прибирання: перебирання на високих полицях книжок, сортування старих листів та їх переховування (про всяк випадок), обов’язкове написання прощальних записок, які лишаються на видному місці (зазвичай, це слова вдячності усім, хто рятує моє сьогодення від рутини) і, звісно, знищуються по успішному прибутті додому.

І тільки зараз я розумію, що це лише мій надуманий ритуал – бо поїздок у цьому місяці більше, ніж за весь рік, і жодного разу я не наводила лад, і не думала про можливість неповернення. А може, ця річ діє тільки коли ти рушаєш із дому?.. Наразі байдуже, не хочеться думати про те – я допаковую речі і сідаю обов’язково біля вікна, щоб мати нагоду всю дорогу не відривати погляду від дорожнього полотна, крутити головою навсібіч, як роблять це маленькі діти, вперше рушаючи в мандрівку. І тоді я, перейнявши цю звичку, сама стаю дитиною – я знову вмію дивуватися і зачаровуватися, не вдаючись до роздумів і аналізу. Моя голова чиста, мовби після тотальної ізоляції. Я передчуваю, скільки всього мене чекає попереду, і птах нетерплячості тріпоче в грудях і намагається вирватися назовні, мріючи стати провідником на інший бік світу, світу, в який ти прямуєш.

Не менш тремтливим є і повертання. Коли ти стомлений й намучений сидиш в автобусі, коли все найкраще вже сталося і побачилося, і неймовірно тягнуть руки і плечі важезні сумки, ти подумки все ще лишаєшся у тій позареальності, яка відбивається у спогадах та можливих фотознімках, що увічнюють особливий момент твого життя, вихоплений з інших миттєвостей. І в голові, переповненій враженнями та ідеями, надовго оселяється настирний квартирант – натхнення, яке вже звідти не викурити ані місцевим "чистим" повітрям, ані занадто гучною розмовою "королів району" опівночі під під’їздом, ані відчуттям задухи, що хапає твоє горло щоразу, коли час рушати в нові мандри. І тоді ти купуєш квиток. І тримаючи його в долонях, на якусь мить згадуєш про те, що ти нікому не відома і ніхто не прагне знайомитися з тобою на вулиці, і мимоволі тому радієш – значить, ти будеш звичайною туристкою у якомусь новому незвичайному місці, де не потрібно відповідати на чиїсь запитання і тим самим руйнувати чари довкола такої необхідної, проте надзвичайної звички – час від часу пізнавати світ довкола себе і довкола інших…

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: