Як на Івано-Франківськ, враження від робіт у ратуші дуже приємні. Хтось скаже: а що це за самозванець дає оцінку? Так от, я у третьому поколінні іванофранківець. Зараз вже 35 років проживаю у Польщі, в тому часі коротко проживав і в інших країнах, прийшлось мені співпрацювати із польськими реставраторами, яких вважають одними з найкращих у світі. Маю певний досвід у реставраційних роботах.
А тепер до теми.
Європейці дбайливо і з великою повагою ставляться до історичної міської архітектурної матерії. Міське середовище трактується як лоно, у якому родяться, виховуються, вчаться, працюють і живуть. Таке розумне і серйозне відношення до збереження культурного середовища формується з перших кроків людини по землі. Від цього залежить ставлення особи до історії, нації, держави, родини.
Для європейця важлива його пуповина, до якої він звертається протягом усього свого життя. Він знає своє генеалогічне дерево, а також історію своєї Малої Батьківщини. Управління у справах охорони культурного середовища – чи не головна установа у кожному польському місті. Без його рішень і дозволів ніхто не має права перебудовувати, руйнувати чи переміщувати об’єкт, який зарахований до списку історичних пам’яток. Одним словом, європейці з історією на Ви. Ось так живе Європа.
На мою радість, я таки зустрівся із поважним відношенням до реставраційної роботи у ратуші – пам’ятці архітектури у нашому місті. Безумовно, є питання з європейського погляду до ведених реставраційних робіт, є дещо порушені принципи реставраційного підходу. Проте з огляду на те, що діється на інших об’єктах міста, це, мабуть, перший такий комплексний професійний підхід у Незалежній Україні.
Цегляні стіни, автентичні бетонні конструкції на верхніх поверхах ратуші залишені від часу будівництва споруди, про це мені розповів архітектор, відповідальний за ці роботи в ратуші. Добре, що їх не закриють гіпсокартоном, не помалюють у якийсь колір. Добре, що не ховають історичну матеріальну і технічну культуру, не ховають міжповерхове металеве швелерне перекриття, на з’єднаннях якого чудово, майже як декоративні елементи, виглядають заклепки. Це дає можливість бачити автентичний принцип історичної будови, це науковий матеріал, який буде доступний спеціалістам наступних поколінь.
Варто звернути увагу на те, що бетонна конструкція у будівництві ратуші в такий спосіб застосована, мабуть, перший раз у нашому місті. Потрібно присвятити трохи часу, щоб відчистити забризкану вапном цеглу, але, не дай Боже, металевою щіткою – тільки пошліфувати її другим куском старої цегли.
До пам’яті мені прийшла історія із Венерою Мілоською (давньогрецька скульптура, створена 150 років до нашої ери і яка вважається еталоном жіночої краси). У 19 ст. її знайшли без рук, і були пропозиції доробити їй руки. Появилось багато проектів, кращі із кращих спеців думали, у якій позиції, в якому ракурсі приліпити їй руки, але вистачило мудрості нашим пращурам не експериментувати на пам’ятці, не поправляти створене генієм диво… Такий підхід у збереженні культурної спадщини функціонує в усіх цивілізованих народів. Найвищий час позбутись і нам того "більшовизму" – схильності все переінакшувати. Кожне покоління має зберігати і накопичувати цінності – і не тільки матеріальні, але і культурні, які не менше важливі для існування людини. Вони – як багатошаровий торт, на якому укладені пласти нашого технічного і культурного прогресу, щоб можна було з цих пластів відсівати цінності для наступних поколінь. Це фундамент, на який буде спиратися наша національне "Ми".
Технічні конструкції, які призначені для функціонування ратуші, – сходи, міжповерхові перекриття – для безпеки відвідувачів і обслуговуючого персоналу розроблені із урахуванням сучасних вимог, не порушуючи конструктивну історичну частину будови. Шкода, що на п’ятому поверсі почали штукатурити стіни, тим самим закрили можливість сприйняття краси чудового старовинного історичного інтер’єру. Нерівності у штукатурці додають інтер’єру певного шарму, це як дзеркало століть, як літопис наших предків. Гарно продумане заповнення ніш, на деяких поверхах адаптовано під лавки для відпочинку. Цікавою, здається мені, є ідея оздоблення старими будівельними елементами – цеглами, кахлями, цвяхами, завісами, старими замками, клямками – стін і вглиблень. Це створить відповідну атмосферу у старій ратуші і перенесе відвідувачів у світ минулого століття. Я пропонував би ще у псевдовікнах (нішах) вмонтувати діапозитиви із старих фотографій з околиць ратуші, підсвітити їх, щоб складалось враження старого міста, побаченого з вікна. Цих фото є досить у франківських збирачів міської старовини. Створиться враження, ніби за вікном старий Станіславів, це підсилить сприйняття історичної будівлі. Цікаво буде порівняти одночасно вид старого Станіславова з околиць ратуші із новим Івано-Франківськом з того самого місця.
На жаль, на третьому поверсі підлогу закривають плиткою, так ніби на кухні у панельному будинку. Це взагалі не вписується в те середовище – геть не продуманий варіант. А чому би не зашити підлогу дошками, адже назовні, на оглядовому майданчику, підлогу планують зробити дерев’яну. На мій погляд, дерево взагалі використовується замало. А в час будівництва ратуші деревина була чи не основним матеріалом, який наповнював інтер’єри старого Станіславова. Крім того, дерево надає об’єкту тепло.
Усі історичні елементи будівлі повинні реставруватись і консервуватись за принципом не нашкодити, не переробляти, а відновити, пристосувати в тій формі до нових вимог. Нові конструктивні елементи, які, зрештою, мають іншу функцію, добре було би виділити делікатним нейтральним кольором. Непідготовленому глядачеві буде легше відрізнити старе від нового. Серед інших українських міст Івано-Франківськ, тим і притягує туристів, що в міру збереглась історична міська матерія.
Львів, Краків, Таллінн – туристичні Мекки, вони досконало оволоділи мистецтвом користатися історичною спадщиною. На жаль, Івано-Франківськ ще не може похвалитись батьківським відношенням до свого історичного середовища. Уявіть собі: все закрито гіпсокартоном – і місто перетвориться на Макіївку чи Луганськ, все ніби й причесано, але без життя, без власного обличчя. На жаль, є такі діячі у нашому місті, які хотіли би все отак "оновити". Власне, тому і виникло у мене прозаїчне запитання: реставрація в ратуші – це вже системно, чи то так собі випадково вийшло?
…На оглядовому майданчику старі перила помалювали тією ж фарбою, що і нові. Мені здається стару огорожу потрібно було би залишити такою, яка була раніше, щоб було видно різницю між старою і новою. Я так зрозумів, що старі перила залишені як історичний елемент, що фактично несуть антикварну цінність. Натомість нові – виконані за усіма технічними вимогами для безпеки глядачів на оглядовому майданчику, і це нормально. Але старі потрібно було залишити із автентичною іржавчиною, забезпечивши їх від подальшої руйнації. Тим більш, є багато таких прикладів у світовій реставраційній практиці. Сьогодні достатньо у світі засобів для такої консервації. Цікаво, що автори проекту реставрують старі металеві замки, двері, одним словом, максимально стараються зберегти автентику старої будови.
На окрему тему заслуговують помальовані окремі фасади середмістя. Повний несмак, вже не кажучи про технічну сторону – по болоті, по відстаючій штукатерії, ніби паркан у колгоспі. Яскраві кольори – як азіатський базар. Я ніде не бачив, щоб старе європейське середмістя малювали у "циркові" кольори… Це асоціюється із радянськими громадянами з золотими зубами…
Реставрація – це довгий процес, це науковий процес, це процес не до дня революції чи до Дня Незалежності. Реставрація – це продовження життя середовища, з якого йде наш родовід, яке формувало наш світогляд, яке ставило нас на ноги. Це те, що ми хотіли би залишити нашим дітям у стані не гіршому, ніж ми отримали у спадок. І називається це пам’яттю після наших дідів, батьків і врешті буде – після нас. Щоб наші діти не соромились нами і не називали нас варварами. Середовище, у якому ми зродились, в тому числі архітектурне, створило з нас мислячих громадян – мислячих європейськими категоріями. Такими ми й повинні бути.
От цікавим, видається мені, буде Фортечний провулок, хоч про це ще рано говорити.
Що кинулось в очі – це рішення водовідводу дощівки. Пластиковий зовнішний жолоб та ще й нерівно покладений. Це не тільки виглядає жлобськи (не від слова жолоб), але і непрактично. Укладаючи гранітну бруківку, проводячи земельні роботи, можна було вже його сховати під тротуар. У цьому випадку солома нам з черевиків вилазить. Добре, що не чіпали чудовий цегляний мур, на якому проступають нашарування часів, – це дзеркало історії.
Нас будуть оцінювати як націю за нашим ставленням до своєї історичної спадщини. Великі нації дбають про свою історичну культуру, тому існують тривало. Хочеться вірити, що приклад з міською ратушею – це початок такого європейського підходу до історичної пам’яті і спадщини у нашому місті.
