Потягом "Інтерсіті+" ми приїхали до Краматорська. Місто видалось доволі порожнім, мало людей на вулицях, жодних заторів, та й самих автомобілів не густо. Чому? Бо транспортна мережа збудована дуже зручно: вулиці йдуть строго сіткою, перпендикулярно і паралельно одна до одної. Крім того, більшість місцевих на роботі на заводах, значна частина – на "Новокраматорському машинобудівному заводі".
Про часи окупації й бойових дій з 12 квітня по 5 липня 2014 року тут уже мало що нагадує: лише на деяких будинках залишилися сліди обстрілів. Місто розвивається, будинки відновлюють, тому, на перший погляд, і не скажеш, що тут була війна. Але місцеві жителі цього ніколи не забудуть.
"Спимо вночі, а тут як щось по будинку вдарить, обстріли. Ми одразу почали ховатись у підвал. Ось в цьому будинку живу. Бачите – сліди від шрапнелі на ньому", – розповідала місцева пенсіонерка.
В Краматорську вистачає проросійськи налаштованих мешканців, але відкрито про свої погляди вони не говорять – часи змінилися.
"Ми й не часто з ними спілкуємось. Сидять собі тихо", – каже Микола Дорохов, один із ініціаторів вільного простору "Вільна хата".
Він і проводив нам екскурсію.
Що змінилось у місті, яке в жовтні 2014-го взяло на себе роль обласного центру? Стало багато українських прапорів – на будинках, стовпах, мостах. Великий український герб намалювали на головній площі. Раніше тут стояв пам'ятник Леніну.
Центральна частина міста симпатична, доглянута, тут чимало магазинів та ресторанів. Працює креативний простір "FreeUA" та "Вільна хата", де активні краматорці обговорюють місцеві ініціативи, проводять семінари, фестивалі, концерти.
Микола Дорохов розповідає, що в Краматорську є серйозні соціальні проблеми – кримінал, наркотики, зброя. Більшає розлучень.
"В нас люди не такі побожні, 70% розлучаються", – розповідає Микола.
Помітні зміни в культурі. Так, все більше слухають українську музику.
"В нас були концерти "Один в каное". Йдуть на ура, місцевим подобається. "Океан Ельзи" слухають в нас не менше, як на Заході", – розповідає Микола.
Втім, стереотипи у сприйнятті мешканців західних областей живучі.
"А ви з Франківська? Бандерівці (сміється). У вас на Закарпатті у всіх румунські паспорти?" – поцікавилася місцева жіночка при знайомстві.
Довелось пояснювати, що Закарпаття, Буковина і Прикарпаття – це різні регіони.
"У вас там Карпати рубають, вивозять за кордон, цінна деревина", – в цьому жінка не помилилась.
Після Краматорська ми рушили автобусом до Маріуполя – повз лінію фронту.
"Хотите фильм посмотреть? У меня один есть. Хороший, новый, русский, про ментов", – запропонував водій автобуса.
Чесно зізнаюсь, що дивились. Вбивали час у дорозі. Сім годин їхали.
"Наверное, в Украине что-то сдохло. Дороги делают", – каже водій.
І справді, дороги роблять. Чи страшно їхати так недалеко від фронту? Ні, не страшно.
"Ну, а чего здесь бояться? Все спокойно ездят", – запевнив водій.
Дорогою минули кілька блокпостів і опорних пуктів. Зруйновані будинки, потрощені дерева.
Ще здалеку на під'їзді до Маріуполя в око впадають хмари диму. "То Азовсталь", – пояснює водій.
Усі заїзди в місто охороняють військові, ретельно перевіряють документи. В одного з учасників екскурсії не було паспорта, тільки водійські права. У всіх перевіряли IMEI коди телефону.
"Не было бы у вас франковской прописки, то шманали бы долго", – каже водій.
В Маріуполі теж вражає кількість національних прапорів.
"Мер справжній господарник, – кажуть місцеві. – Хоча й його підтримує Опоблок, але він заявляє, що справжній патріот міста. Все має бути під його контролем".
В Маріуполі майже півмільйона мешканців. 35 тисяч з них працюють на промислових виробництвах,10 тисяч – на "Азовсталі". Ми одягнули спецодяг, каски, рукавиці – і рушили на завод дивитись на цехи. Їх тут 40. "Азовсталь" – це ціле місто, площею з Тисменицю. Куди не глянь – там ще тягнеться завод. Гори відходів з шлаку виcочіють на горизонті. Їх видно навіть з центру Маріуполя. Вони висотою як дев'ятиповерховий будинок.
Місцеві нарікають на отруєне промисловоми викидами довкілля. Над містом висить туман оранжевого кольору. Навіть за кілька десятків кілометрів від Маріуполя калюжі брудного жовтого кольору.
Місцевий таксит відвіз нас до блокпоста на східну околицю Маріуполя, з боку Широкиного.
"Много ДТП с участием наших военных здесь было сначала, всех это раздражало, – розповідає таксист. – Сейчас все спокойно. На украинском здесь мало говорят, но все хорошо к мове относятся. Это же наш родной язык. Мы с семьей были в Западной Украине, отдыхали. Говорили на русском, никто нам ни слова не сказал", – каже таксист.
На блокпості поспілкувались з військовими. Розповідають, що їх справа тут – стояти і перевіряти документи, оскільки більшість людей з окупованої частини Донбасу приїжджають, щоб отримати соцвиплати. Небезпечно тут було, коли були обстріли в 2015 році. Постраждав східний район міста. Зараз все спокійно. Далі за кілька кілометрів теж є блокпост з українськими військовими, а через кілька кілометрів вже "ДНР".
І тут я вже хотів похвалитись, що не зіткнувся з жодним випадком упередження, аж поки ми не приїхали в Святогірськ. Тут знаходиться Свято-Успенська Святогірська Лавра – православний монастир, зараз Московського патріархату. Дуже красивий ззовні, у фантастичному місці на березі Сіверського Донця.
Гід нам провела дуже пізнавальну екскурсію, жінки обов'язково мали одягнути спідниці, прикрити голову. Хреститись православні мають тільки так, як вона покаже.
– А не православні?
– А не православні можуть не хреститись, – порадила жінка.
Розповідала милу історію, як один африканець багато допомагав собору. Одружився з місцевою мешканкою і переїхав сюди, фото показувала.
"Вот посмотрите, какой красивый шоколадный женился на нашей хохлушке", – сказала вона.
На завершення поділюся ще кількома фото із села Білокузминівка, яке розташоване за 19 км від Краматорська. Ми встали о четвертій ранку, щоб відправитись туди і піднятись на вершину крейдяної скали, аби побачити схід сонця.
