За два тижні до першого туру, на запит редактора Курсу, я описав свій погляд на “феномен Зеленського”: чому він виник і хто його виборець. В цілому, результати голосування показали, що оцінки були правильними. Крім, можливо, однієї: тієї масовості, яка сьогодні дозволяє Володимиру Зеленському вже фактично почувати себе президентом.
Насправді таке в нашій нещодавній історії вже було. В 2010-му році. Тоді ми теж були всім не задоволені. Так, долар був по 8, але ж нам хотілося по 5. Кредити були доступні, але ж не безкоштовні. Та і взагалі було відчуття, що “якось все не ТАК”. Чого точно не було – так це безвізу, Томосу та геополітичної значущості України. На відміну від Порошенка, в Ющенка з зовнішньою політикою було так собі. Здавалося, що десь на Капітолійських пагорбах серйозні люди серйозно вирішили, що коли Україна сама не хоче визначатися, то чому за неї це має робити американський платник податків? І фактично погодилися включити нас у “сферу інтересів Росії”.
Тоді в 2010-му році ми теж проголосували з відчуття протесту. Такою була наша реакція на невиконані обіцянки першої революції. З протесту ми обрали Януковича. Ті, хто говорять сьогодні, що не поважати Зеленського – це не поважати вибір мільйонів українців, забувають про те, що вдвічі більше осіб, 12.48 млн, проголосували свого часу за Віктора Федоровича. Здається, це приблизно кожний третій з тих, хто має право голосу. Але людська свідомість не любить травм. Тоді ми витіснили відчуття свого психологічного дискомфорту в кричалку “спасибо жителям Донбасса за президента-п…раса”. Так, ніби винні в усьому лише вони, а не наше розчарування. Яку кричалку вигадаємо цього разу?
Чим все закінчилося, нам, особливо Західній Україні, добре відомо. Палаючий Майдан, Небесна Сотня і війна. Втім, навіть форма минулого часу “закінчилося” тут не доречна: все ще далеко не закінчилося.
Ще один спосіб представити результати першого туру. За Зеленського віддали свої голоси 13% від усіх мешканців території України, за Порошенка – 7%.Взято у Volodymyr Landa.
Але повернемося до 21 квітня. Так, ця битва – знову битва між Хижаком та Чужим, але які вибори в новітній історії України не вкладалися в це визначення?
Насправді, у тих, хто голосував за Тимошенко (Гриценко, Смешка…), набагато більше спільного з Порошенком, ніж із Зеленським. Просто тому, що Порошенко, може, й проти власної волі – лише силою обставин – став виражати український проект. Тоді як Зеленський, абсолютно усвідомлено, виражає проект малоросійський. І у разі його обрання нас чекає декілька років відкату. Не скажу п’ять – в поточній ситуації вірити в повну каденцію Зеленського здається дещо невиправдано.
Учасники АТО не стануть одномоментно в масовій свідомості “співучасниками АТО”, але тренд на те, що “я вас туда не посылал” та “надо заканчивать всю эту дурь и жить нормально, по-соседски” буде міцнішати. Почнеться дегероїзація тих, хто воював, можливо навіть не свідомо, а в силу суспільних настроїв. Хтось зауважить, що Зеленський жертвував гроші на АТО? Так, але в перші роки війни така пожертва від шоубізу аж ніяк не окреслювала власної позиції – це була свого роду “плата” громадськості за можливість продовжувати тут бізнес, а не тинятися по російських корпоративах, як Ані Лорак.
В передвиборчій розкладці цього року конкурували три проекти. Один – український, і він же – європейський, західний. Його уособлювали Порошенко, Тимошенко (бодай риторикою), Гриценко. Другий – радянський, представлений Бойком та Вілкулом. І третій – малоросійський, імені Володимира Зеленського. Не важко здогадатися, за які два “топить” Росія. Насправді їй вигідний будь-який з двох останніх. Головне, щоб він не був європейським, щоб загальмувався рух України на Захід.
Дуже показово, як в стані прихильників Зеленського опинилися Анатолій Шарій, Тетяна Монтян чи Олена Лукаш – люди, які щиро ненавидять “майдаунів” і бажають, щоб ця “вакханалія” пошвидше завершилася. Цифри підтримки “команди Зе” – це не тільки протест проти багато в чому провальної внутрішньої політики Порошенка (так, це треба визнавати). Це, в тому числі, і перемога малоросійського проекту над українським. Типова реакція, яка починається після будь-якої революції. Чи стане ця перемога реальністю? Дізнаємося ввечері 21 квітня.
Країні було би вигідно, якби з мінімальним відривом переміг Порошенко. І був таким чином позбавлений тієї аури абсолютної легітимності, через яку він втратив відчуття реальності за ці п’ять років. За що отримав неприязнь, що стала для нього шоком – так, напевно, як вона стала колись для Ющенка. Натомість, якщо переможе Володимир Зеленський, нас, здається, чекає третій тур у вигляді чергового Майдану.
Хороша новина в тому, що з великою долею вірогідності громадянської війни знову не буде – до того часу прихильники Зеленського вже встигнуть в ньому розчаруватися і зненавидіти. Погана в тому, що всі ці процеси заберуть ще декілька років нашого життя – витрачені на відкат і на досягнення хоча б попередньої точки. І можливо, заберуть ще декілька районів чи областей.
Не пам’ятаю, в кого прочитав нещодавно фразу: “Одна з помилок Порошенка в тому, що для багатьох українців він зробив війну чимось далеким”. Дивлячись на насичене нічне життя Києва, Івано-Франківська та інших міст, важко з цим не погодитись.
Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter – лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області!
