Зрозуміло, бієнале, виставки, події, фестивалі, що завше супроводжували будь-що в цьому місті, виробили стійке уявлення про пульсуючий креатив. Ця фестивальна буфонадність, як необхідна для ринку оболонка, була вписана навіть у Стратегію міста. Себто туризм як індустрія мав бути потягом (“паровозом”) до створення мистецького майданчика.
Центр сучасного мистецтва (ЦСМ) – головна мета “Імпрези”, проміжна креативно-дослідна ланка з каталітичною функцією. І коли зараз створюються лише невеличкі оази, які до кінця ще не виробили ні концепції свого існування, ні стратегічної мети, то все, що робилося у зв’язку з “Імпрезою”, мало завше чітку мету – Музей сучасного мистецтва. Але прослідкувавши “трансформацію” основної місії “станіславського феномену”, спостерігаємо розмивання стратегії і мети створення повнокровного вузла розгортання новітнього мистецтва і розчинення його чисто мистецьких стратегем у ринково-розважальних і обслуговчих функціях. Себто те, що називалось феноменом, те, що створювалось усупереч відсутності баласту радянськості, феноменом не стало. Все згорнулось до звичних форм і ознак, як і в інших містах України, до процесу повільної еволюції. Нерв “революційності” і “феноменальності” міста підтримують хіба що стереотипи й окремі яскраві особистості. Але це лише підкреслює загальну нездатність середовища індукувати вже набуте.
Було кілька спроб застовпити питання Сучасного у різних інституціях і приміщеннях. Це і створення відділу сучасного мистецтва в Обласному художньому музеї, це і створення Музею “Пасаж” як прообразу ЦСМу, це і створення громадського об’єднання “Ініціатива Імпреза”, це і створення першого в Україні муніципального ЦСМу в колишньому кінотеатрі Франка, це також, нарешті, створення муніципального ЦСМ в тілі Управління культури міста. Зовсім недавно, нарешті, вихід з ідеї муніципального чи державного патронату і створення Об’єднання “Ініціатива ЦСМ” і на базі цього відкриття галереї сучасного мистецтва “ЧЕЧ”.
Паралельно з’являлись масштабні, але одноразові програми, що не мали на меті створення інституції чи послідовної і цілеспрямованої, здатної до розвитку платформи. Отже, були такі проєкти як: у 2002 році мультимедійна і багатовидова програма “Культурний герой”, в 2010 році “Porto Franko”, що засадничо базувався на принципах організації бієнале “Імпреза”, хоча стрижнем його була вже музика. Наступні “Porto Franko” були ще масштабнішими, але побудованими на ринково-політичних засадах і мали вже очевидні риси ринкової кон’юнктури і явного переважання “рекреаційної забавності”.
Слід сказати, що в різні періоди (за останні 30 років) відбувались підйоми активності різних творчих платформ і видів мистецтв. Все починалось з візуальних (живопис, графіка, скульптура, асамбляжі, навіть фотографія і відеоарт…). Це дало поштовх активностям в інсталяціях, перформенсах. На тлі цього настала пора літературі, яка, до речі, найбільш прийнята і капіталізована до сьогоднішнього часу як у нашому місті, так і в Україні загалом.
Музика, завдячуючи активності і натхненню композитора Романа Григоріва, стала на певний час тригером мистецьких креацій. При тому, що музика в цьому місті якраз має непогані традиції (на відміну від інших видів), вона чомусь так і залишилась епізодичним елементом у стратегіях. І нарешті зараз маємо розквіт театральності в усіх проявах. Звісно, великою мірою це пов’язано з амбіціями обласного театру і фонтануючою активністю головного режисера, який створив нарешті добрий колектив і має дотепер позитивну опінію в Україні загалом. Також це пов’язано з тенденцією на розважальність і плекання ілюзорності як у мистецтві, так і в економіці й політиці останнього часу. А також з увагою держави до розвитку кіно і театру. Але ці “видові періоди” є ознакою “реактивності” на події і тенденції в житті суспільства і не мають нічого спільного з перспективним усвідомленням майбутнього чи глобальних мистецьких процесів.
Очевидно стало, що місто не сприймає стратегій і відсутні бачення на перспективи створення тривалих, послідовних і амбітних осередків і програм, які б могли й справді стати генераторами мистецьких сенсів і для міста, і для України. З часом більшість таких подій і окремих акцій залежить від колополітичних амбіцій претендентів на народну увагу або доброї волі нечисленних жертводавців. Тому спостерігаємо поступове “розсипання” всіх перспектив на приватні і корпоративні, а останнім часом ще й популістичні політичні ініціативи.
Якби довелось означити якісь осередки чи майданчики можливих новацій на цей час, то картина не надто втішна. Ніхто не пропонує стратегій на Музей сучасного мистецтва (чи хоча б якогось багатофункційного Центру актуальних мистецтв) чи на пропоновану ще 30 років тому ідею розгортання сучасного міста.
Зараз в Івано-Франківську кількість таких осередків така, що забагато пальців на одній руці… Наприклад, класична і все ж найвагоміша авторитетна інституція – Художній музей – консервативна, але методична і з точно вираженою місією державна установа, що і надає приміщення, і готова, окрім стандартних виставок, брати участь у конверсаціях. Спілка художників, як атавізм певної профспілки ще з радянським бекграундом, що мала монополію на майно, кошти і виставковий зал. Сама по собі не несе функції розвиткової і креативної. Головна функція – клуб для зустрічей певного кола майстрів традиційних мистецтв.
Донедавна існувала галерея “ЧЕЧ”, яка чітко позиціонувала себе як місце експериментального мистецтва і майданчик дискусійний з можливістю залучати художників різних жанрів і напрямків, а також художників з інших міст. Це був чи не єдиний майданчик сучасного руху, що став відомий з Франківська в Україні. Функціонувала якийсь час так звана “Асортиментна Кімната” – мінімалістичний виставковий простір, в якому неймовірними зусиллями вдавалось влаштовувати знакові акції молодих енергійних людей і художників. Але його функція була обслуговча у проєкті освоєння бізнесменами приміщень колишнього Приладобудівного заводу. Зараз цей підрозділ ліквідується. Існує ще муніципальний так званий ЦСМ, але це формалізований підрозділ Управління культури міста, який нічого не пропонує, крім звітування про ще одну сторінку діяльності виконкому. До мистецтва взагалі має опосередковане відношення лише як муніципальний виставковий зал з невиразною місією, бо досі там нічого “сучасного” не відбувалось.
Тобто “феноменальність”, яка, здавалось, будувалась завдяки відсутності школи, традиції, звички до чогось альтернативного і просто без бекграунду, була прекрасною можливістю спорудити щось нове і свіже для світу, країни та міста. І це, здавалось, і є перевагою і можливістю. Але пророблена робота, набутий досвід і пройдений з синцями шлях та повільне становлення сучасної мистецької свідомості не набули чинності і якості незворотного й усвідомленого мистецьким колом процесу. Себто, якби продовження “феноменальності”, побудоване на запереченні попередників, було засадничим, то відчувався б поступ і поява нових тенденцій в тілі самого сучасного мистецького процесу. Натомість всі наступні явища не супроводжувались ні висловленими відозвами, актами, меморандумами, програмними проголошеннями чи концепціями, які б пропонували очевидні нові контексти і місії. Та тонка нарощена за 90-ті роки тканина не породила нового прошарку стратегів від мистецтва.
Існують також різнорідні проєкти галерей і салонів, установ і комунальних підприємств, що часом з’являються на мапі Станіслава. Є пропозиція виконавчого комітету міста на створення креативного майданчика в Палаці Потоцьких, але це скоріше в майбутньому. І вже очевидно, що це певне розгортання парково-розважальної рекреації, де буде місце для виконавських мистецтв і фестивальних концертних дійств. Принаймні іншої артикульованої концепції не виявлено.
Певні аванси можна видати щойно відкритому приватному мистецькому простору “Ваґабундо” з тією різницею, що мікс кабаретового і театралізованого наповнення простору значною мірою визначатиметься літературною основою. Тут планується книгарня, очевидна можливість презентацій нових книжок і літературних подій. Значною мірою це базується на авторитеті Юрія Андруховича і його трактуванні мистецьких процесів. Звісно, буде певне місце і для самопроявів сучасних митців. Місія цього простору – створення літературно-театрального та розважального осередку. Але про це з певністю можна буде говорити з часом.
Загалом питання стратегій і перспектив сучасного мистецтва в Станіславі тісно пов’язане із загальною проблемою вироблення стратегії міста, його містотворних сенсів і визначення його місії в сучасному історичному контексті.
Цей побіжний перегляд виник як мимовільна реакція на розпочату галереєю “ЧЕЧ” і Обласним художнім музеєм (який взагалі має офіційну назву Музей мистецтв Прикарпаття) кампанію обговорення наслідків і досвідів міжнародного бієнале “ІМПРЕZА”, тридцятиріччя якої відзначатимуть цього року в Станіславі.
